Розділ 9

Теодор

Чотири дні з хвостиком, відколи Аріана офіційно переїхала в мій пентхаус. Чотири дні, відколи моє життя поділилось на «до» і «після її піжамних шортів». Як тільки я виходжу з ванної — бам, вона. Як тільки заходжу на кухню — бам, вона. Як тільки заплющую очі — вгадайте хто? Правильно. Знову вона. Але, не буквальна вона…

Повільно виходжу з ванної, витираючи голову рушником, і бачу дівчину. Стоїть перед холодильником, як ні в чому не бувало. Розхристана біла майка з сердечками, піжамні шорти, босі ноги. Від яких мимоволі згинається в коліні, поки вона заглядає вглиб холодильника  з виразом обличчя, ніби шукає там відповіді на сенс життя. Я хотів спитати, чи не мерзне, але язик сам забув, як працювати. Бо замість розумних слів я просто втупився їй у стегна. А тоді, коли вона нахилилась далі… Окей. В моїй голові одразу з'явились сцени, які точно не варто навіть подумки переглядати в присутності її сестри. Хитаю головою, неначе це допоможе витрусити з неї всі непотрібні фантазії. У мене ніколи не було з цим проблем… До неї.

— Тут пусто, — бурчить вона, не обертаючись. 

— Тобі дати грошей, Арі? Я працював, — вдаю незворушного.

— Дуже смішно, — відповідає, і тільки тепер повертається до мене. — Це ж твій холодильник. А ти що, його тільки для декору тримаєш?

— Я працюю, а не їм.

— Ти дихаєш кавою й протеїновими батончиками, — хмикає. — Я ж людина. Мені потрібна їжа. Справжня. З жиром, калоріями.

Вона стоїть напроти мене, і я намагаюся не дивитись на ті, бляха, шорти. Але вони — як спойлер до фільму, який хочеш подивитись без зіпсованого настрою, але все одно кліпаєш на них. Рожеві, з бантиком. З тканини, яка точно не була створена для душевного комфорту — тільки для того, щоб зводити з розуму.

— Тоді пішли в магазин, — кажу.

Аріана моргає, як кішка, якій щойно запропонували замість валер’янки терапію.

— Що?

— Ну. Якщо ти не збираєшся харчуватись моїм дезодорантом, доведеться щось купити, — підморгую, хоча сам себе ненавиджу за це. Вона лише закочує очі.

— Окей, збоченцю. Дай мені п’ятнадцять хвилин.

Двадцять хвилин потому вона стоїть біля дверей, запаковує себе в джинсову куртку, а я — запаковую себе в самовладання. Чорні велосипедки, високий хвіст, губи трохи блищать. Із запахом моєї піни для гоління.

— Ти брала мою піну? — запитую, дивлячись, як вона розгладжує рукав куртки, потім зупиняється, повільно повертається до мене, підіймає одну брову.

— Тобі сказати, що я нею побрила?

Це було занадто інтимно та сексуально, чи мені треба йти до терапевта? Гаразд, можливо, частково вона має рацію щодо збоченця.

— Ні, купи собі іншу.

Вона тільки фиркає, кидає на мене той самий «ти-ідіот» погляд. Поки Аріана зі стогоном бореться з кедом, я без зайвих роздумів підштовхую її носком кросівка під зад.

— Гей! — обурено зойкає, ледь не втрачаючи рівновагу, опирається рукою об стіну.

— Швидше рухайся, равлику, — знизую плечима.

— Ти неадекватний, — шипить, відчайдушно намагаючись натягнути кед до кінця. — Тебе, певно, у дитинстві тримали у шафі з побутовою хімією.

— Це багато що пояснило б, —  погоджуюсь я. — Пішли вже, доки я не почав кусати.

Дівчина кидає на мене важкий погляд, але все одно йде слідом, драматично насупившись. Ми спускаємось ліфтом, і я ловлю її відображення у дзеркальній стіні: вона хмуриться, але в очах блимає знайома іскра. Маленький знак, що Висоцька вже будує план помсти.

***

Я тримаюсь поруч, дивлюсь, як вона зосереджено вибирає між йогуртом з персиком і йогуртом з вишнею. Це якось збудж... Чорт. У неї просто дуже гарні пальці, гаразд? Не моя вина. І ще — ці велосипедки. Звідки вона їх дістала? Вони викликають бажання влаштувати їм фан-клуб.

— Що? — вона раптом ловить мій погляд.

— Що? — перепитую, як ідіот.

— Ти втупився в мене, ніби я вкрала твоє дитинство.

— Ти вкрала у мене парубоцьке життя, — бурмочу, дивлячись, як вона кладе обидва йогурти до візка.

Дівчина зупиняється, ставить руки в боки, нахиляє голову трохи набік і виглядає так, ніби ось-ось скаже щось різке. І каже.

— Якщо ти хочеш когось привести, просто скажи мені, і я переночую у Себастьяна. Без проблем.

Майже захлинаюсь повітрям.

— Що?

— Ну, а що. Ти ж дорослий хлопчик, Теодоре. Якщо тебе зненацька охопить бажання зняти напругу, а я тут — така вся зі своїми серіалами, масками для обличчя — просто скажи. Я звільню простір для твоєї розпусти.

— По-перше, — відповідаю, насуплено кладучи хліб у візок, — я не з тих, хто приводить когось додому просто так.

— Просто так? — перепитує вона, усміхаючись. — А буває ще "не просто так"? Може, з квітами й планами на весілля?

— Ні, ну, не знаю... — бурмочу, намагаючись не дивитися на неї.

— Тео, — вона зупиняється біля полиці з сиром і кладе руку мені на плече, — якщо я порушила твої плани на безтурботне парубоцьке існування, просто скажи. Я серйозна.

— А я — ні. Бо що за фігня? Ти думаєш, я ось так знімаю стрес?

— А хіба ні? — знову її цей погляд. Ці різнокольорові очі, в яких хочеться вивчити кожне неправильне вкраплення. Катастрофа. Це точно катастрофа.

Так, можливо, я далеко не незайманий, але… Бляха. Проводжу рукою по потилиці, бо справді трохи пітнію.

— Теодоре, я ж просто тут пожити тимчасово. Як тільки моя сестра зрозуміє, що зі мною все добре — одразу ж з’їду від тебе та буду жити окремо. Це не назавжди. Розслабся.

Я, бляха, зовсім не розслабився від її слів.

Ми мовчки йдемо далі між рядами. Я беру соус, вона — макарони. Ми виглядаємо як пара. Як щаслива чортова пара. І мені це подобається. Сильно. Страшно.

— До речі, — раптом каже вона, — я бачила у ванній твої вушні палички.

— І?..