Розділ 8

Аріана

Ми зі Сніжаною заходимо до будинку моєї сестри — година десь друга, сонце так приємно гріє, що навіть хочеться простити цьому дню всі його ранкові вибрики. На порозі я автоматично знімаю кросівки (з рожевими блискітками, ясна річ) і оглядаю Сніжану — вона обережно поправляє свої сині кінчики волосся, ніби боїться, що вони втечуть.

На кухні вже пахне кавою і булочками з корицею. І звісно — Злата. Сидить на стільчику, обгорнута в картату сорочку, тримає чашку і дивиться в телефон. І нарешті… Підіймає голову. Зупиняється. Мовчить секунду. А потім:

— Матір Божа, Арі, ти яскрава, як мій тиждень у ПМС!

Раніше, в далекому минулому, ми зі Златою ходили разом у танцювальний кружок. Я тоді взагалі почувалася чужою в усьому цьому блискучому залі, повному дівчаток, які судили одна одну поглядом. Але Злата — вона була єдиною, хто не товаришувала зі мною через те, що я була з заможної сім’ї. Їй було пофіг, скільки у моєї мами суконь, і чи приїхала я на кружок з водієм. Ми просто були дві дівчини, що обожнювали музику, рух і кекси після тренувань. А потім вона зникла. Просто перестала приходити. Ніхто нічого не пояснив. Вона ніби випала з мого дитячого світу, залишивши в ньому діру. Я багато думала про неї. Особливо напередодні того випускного — останні місяці перед падінням. Мені чомусь нестерпно хотілося знайти її. Але я не встигла. Коли я вже лежала в комі, поки світ існував без мене, моя сестра знайшла Злату. І в них щось там клацнуло. Вони подружилися. По-справжньому. Злата стала частиною нашої родини ще до того, як я прокинулася.

Я розпливаюся в усмішці і обертаюся, демонстративно трясучи рожевими кінчиками.

— Кажуть, нове волосся — нове життя. У моєму випадку — спроба не спалити старе.

— А Сніжана… — Злата витріщається на неї так, ніби та щойно знялась у рекламі "до і після". — Господи, Арі, Ян більше не пустить її з тобою…

У цей момент на кухню заходить моя сестра. Вся така злегка розпатлана, з-під очей — ніжні тіні безсонної ночі, а на футболці пляма від чогось… ймовірно, дитячого. І все одно — богиня.

— Тільки вклала Амалію, — потягується Еля і зупиняється на півдорозі до кавомашини, втикаючи на нас. Спочатку на мене. Очі розширюються. Потім на Сніжану. Очі ще більше розширюються. — Ви в краску впали чи що?

— Ти б спочатку переодягнулася, — кажу сестрі, сідаючи поряд зі Златою. Сніжана тихенько опускається навпроти.

— Ага, зараз, — Еля закочує очі. Вона все ж таки наливає собі каву, обережно, ніби це — свята вода. Робить ковток. Видихає. — Краще. Тепер скажіть мені, хто вас пустив в салон без нагляду дорослих?

— Та годі тобі, — я махаю рукою.

Еля сіла за стіл з нами, поставила каву й простягнула руку, щоб обережно потягнути за сині кінчики Сніжаниного волосся.

— Ти ж ще не сказала Яну, еге ж? — запитує вона з усмішкою того самого типу, який викликає в чоловіків бажання хреститись. Сніжана похитала головою. — О, буде весело. Рятувати тебе не буду, — Еля переводить погляд на мене й відпиває каву, вдаючи, що взагалі не переживає через наше майбутнє катування від Яна.

— Ага. І це говорить людина, яка колись переконала мене, що «пофарбуватись у рудий, бо це модно». Я тоді виглядала як морква, яка пережила травму.

— Ти просто не вмієш носити рудий, — флегматично знизує плечима сестра. — А от рожевий… Ну… ти принаймні виглядаєш щасливою.

***

Барбекю в саду — це завжди ідея Елі. Вона любить оці свої «домашні збори» з ноткою Pinterest і запахом свіжоспеченого м’яса. А ще — це ідеальний момент, щоб усі забули, хто кому щось винен, хто з ким сварився, і хто не сказав Яну, що пофарбував його дівчину в… смурфіка.

Я стою біля столу, ховаючись за Теодора, як за щитом.

— Це ти їй мізки запудрила? — запитує Ян. Голос спокійний, але тон… Боже, мені хочеться стати прозорою. Я намагаюсь втиснутись ще глибше. Тео кривиться:

— Арі, припини тикати мені ліктем в нирку. Вийди. Він тебе не з’їсть.

— Не певна. У нього вбивчий погляд.

— Ян, — підходить Сніжана. Спокійно. Повільно. Ніжно торкається його руки. — Мені двадцять два. Я сама вирішую, що робити зі своїм волоссям. Але… Тобі так сильно не подобається? — останнє запитує сумним голосом.

Я обережно визираю з-за Тео. Ян переводить на неї погляд, на її волосся, на ці ідеальні сині пасма, які хвилями спадають на плечі (без перебільшення, це було гарно). Він ковтає повітря. І… о, Господи. Він м'якшає.

— Тобі… — бурмоче він. — Тобі йде.

Сніжана мило всміхається. Хлопець кліпає і всміхається у відповідь, а потім повільно нахиляється, щоб ніжно та чуттєво поцілувати її.

Я дивлюсь на Тео.

— Це що зараз було?

— Кохання в дії, — хитає він головою. — А ще — жорстка поразка твого плану виживання.

— Та ну, я взагалі-то стратег! — бурмочу, але він дивиться на мене так, ніби бачить маленьку дівчинку з блискітками на обличчі.

— Ага. Ідеальний стратег — заховалась за мною, як за диваном під час жахастиків.

Я пхаю його в бік, але не злісно. Просто, знаєте, так… щоб не задавався. Чоловік простягає руку до мого волосся.

— Тобі теж йде цей колір. Схожий на тебе.

— На мене? — я фиркаю і штрикаю пальцем його бік.  — Фліртуєш зі мною, докторе? Бачиш, ти лише підтверджуєш той факт, що ти лікар-збочинець!

Я сміюся, а Теодор тим часом бере з таці виноград і, не питаючи, запихає одну велику ягідку мені до рота.

— Не затикай мені рота!

— Давно пора була, — тихо бурмоче Себастьян і вмощується на стілець поряд. Я зиркаю на нього, і він, ніби виправляється. — Ти миліше, коли мовчиш.

— Дякую за комплімент, — кидаю я, ховаючи виноградну ягідку в щоку, як хом’як. — У твоєму роті навіть слово бургер звучить, як образа.

Себ підіймає брову, але не відповідає. Тео тихо сміється, ніби він тут взагалі не при справах, хоча, будьмо чесними — він завжди при справах. Особливо, коли ці справи включають моє нервове тремтіння ока.