Розділ 7

Аріана

Прокидатись під музику, яка гримить так, ніби я живу не в пентхаусі, а на фестивалі електронної музики — ну, це вже точно якийсь вид насильства. Скинула ковдру, перевернулась на живіт і з підозрою глянула на двері. Хтось тут хоче померти молодим. І цей хтось — мій новоспечений сусід з характером в стилі: «Можна я тебе побісю, поки ти не звикла?» Я вийшла на кухню, волочачи за собою плед і настрій «краще не чіпай». А там, звісно ж, він. Тео. Весь такий радісний, у футболці, яка мала вигляд, ніби пережила апокаліпсис (або фанаток, хто зна).

— Доброго ранку, сонечко, — проспівав він, навіть не піднявши очей від телефону. — Або… грозо. Не можу визначити по твоєму вбитому погляду.

— Це не погляд. Це попередження, — буркнула я, залізаючи на барний стілець. — Ще раз ввімкнеш той бум-бум о дев'ятій ранку — я влаштую тобі бум-бум у твоїй медичній кар’єрі. Ножицями. І без анестезії.

— Щось ти сьогодні якась зла...

— Тому що, щоб на тебе понос напав, я люблю спати! А твоя музика звучала так, ніби до мене в ліжко вломилися Skrillex, Marshmello і ще двоє ді-джеїв з пекла. І всі вирішили, що мій сон — це їхній особистий ремікс.

— Можна я це використаю як назву свого плейлиста? — підморгнув. — «Діджеї з пекла: ранковий мікс для сусідки-істерички».

— Чудово. І на обкладинку я тебе сфоткаю, коли ти впадеш у кому після того, як я всуну тобі твою колонку в ду...

— ...в душу? — підкинув. — Та ти поетеса. Прокидайся отак частіше.

Я удаю, що жбурляю в нього подушку (внутрішню, бо фізичну я не пронесла на кухню), і підсунула до себе його чашку.

— А це не твоя кава, між іншим, — одразу зауважив Теодор.

— А ти тепер живеш не один, між іншим, — повторила я його тоном і зробила ковток. Чорт. Смачна. З карамеллю. Як я люблю.

Він навіть не зітхнув, просто спокійно встав та почав робити собі іншу каву.

— До речі, які у тебе на сьогодні плани?

Я потягнулась, застогнавши. М’язи після вчорашнього нили. Колись звичні речі — довше ходити, тримати рівновагу — тепер здавались випробуванням.

— Піду зі Сніжаною в торговий центр. Вона хоче щось нове собі пошити й сказала, що їй треба «трошки натхнення і багато моїх порад». А ти чого не в лікарні? Сьогодні ж п’ятниця.

— Ти вражаєш мене. Знаєш дні тижня! — підняв брову, і опустив, коли я злобно зиркнула на нього. — Мені завтра в нічну.

Фиркнула, і потягнулася до хлібців на столі.

— Ти не забула, що сьогодні о четвертій у нас мінізбіговисько? Барбекю, дим... обурення Яна через несиметричність саду Ернеста.

Хлібець так і не дістався вуст — рука завмерла в повітрі.

— Чорт… точно, — я зиркнула на себе й скривилась. — Забула.

Треба чи почали щоденник нести, після коми я забуваю про деякі речі.

— Якщо знову з'явишся в штанях з дитячими поні — я попрошу Ернеста заборонити тобі вхід. Сад не витримає стільки кольору.

— Це були єдині штани, які мені були зручні після коми! І взагалі, вони — антикваріат. Коли я одягаю їх, десь у світі одна бабуся радіє.

— Так, але десятеро сусідів — плачуть. Особливо той лисий сусід Ернеста, він досі не оговтався.

— Може, йому просто сподобалося дивитися на мене, — пробурмотіла.

Чоловік сів навпроти, зручно вмостившись на барному стільці, поклав лікоть на стіл і, все ще тримаючи свою каву, втупився в мене. З тим поглядом, який зазвичай мають коти перед тим, як скинути з полиці вазу.

— Що? — пробурчала я, зробивши ще один ковток, і вкусивши хлібець.

— Нічого. Просто роздивляюсь. Хочу зрозуміти, в якому настрої ти сьогодні — «вбити» чи просто «накинутись з криком».

— Залежить від того, як довго ти ще будеш витріщатись, — відповіла я, не кліпаючи.

Теодор хитро всміхнувся.

— Угу. Значить, сьогодні в тебе настрій «обережно, вона може вкусити».

— А ти що, хочеш перевірити?

— Не сьогодні. В мене ще багато планів на своє тіло без слідів від зубів, дякую.

Закотила очі, але не могла стримати усмішку.

— До речі, — Тео нахилився вперед, його погляд миттєво став серйознішим, хоч усмішка нікуди не зникла. — А ти справді збираєшся повернути свого колишнього, попри той факт, що у нього є дівчина?

Я вдавилась кавою. Буквально. Ні, ну хто з ранку ставить такі запитання?

— Тобі яка, власне, різниця? — прохрипіла, витираючи підборіддя серветкою й зиркаючи на нього з-під лоба. — Ти ж мною не цікавишся. Просто сусід, якому я винна за п’ять хвилин фейкової романтики.

— Таки цікаво, — Тео спокійно сьорбнув каву, мовби ми обговорюємо погоду, а не мої особисті рішення, які явно мають потенціал рознести моє серце в мотлох. — Цікаво, наскільки ти дурна, щоб лізти в це болото.

— Я не збираюся його відбивати, якщо ти про це, — зітхнула. — Просто буду… мелькати. Як реклама ліків у серіалі — нібито ні до чого, але постійно в кадрі.

Тео змружив очі, відкинувся назад і повів бровами.

— Тобто ти — та сама реклама, де п’ятнадцять секунд усміхаються, а потім півтори хвилини читають побічні ефекти? Типу: «Може викликати сльози, залежність і моральну деградацію»?

— Дуже смішно, — буркнула я. — Відкрий стендап, якщо такий дотепний.

— Я серйозно, Аріано, — раптом сказав він зовсім інакшим тоном. Тихим. Прямим. Несподівано щирим. — Ти ж не з тих, хто буде змагатись за чоловіка, як за останню пару кросівок на знижці. Тим більше — такого.

— Я його кохаю, — відрізала. — І він мене кохав. Просто… життя пішло не по плану. Але хіба я не заслуговую на другий шанс?

— Ти ні разу не задумувалась, хто винен у тому, що ти випала з вікна? — Тео не зводив з мене очей, і вперше за весь цей ранок у його голосі не було ані краплі жарту. — Де тоді був твій Максим?

Я відчула, як по шкірі пробіг холодок. Немов він не просто сказав це — а підняв якусь пилюку з мого минулого і викинув її мені в обличчя.