Розділ 6

Теодор

Ще хвилина — і вона скаже, що самотня, а потім побіжить в туалет ридати під саундтрек Адель. Я бачив це занадто багато разів у фільмах. Але ні. Це ж Аріана Висоцька. Висоцькі не плачуть — вони підпалюють.

— Я не сама, — спокійно каже дівчина. — З хлопцем, — я встигаю тільки зробити ковток соку, коли вона продовжує: — Ось він.

Пардон?! Я кашляю, вдавившись соком, коли вона повертає голову в мій бік із тим блиском в очах, який ніколи не обіцяє нічого хорошого — для мене, принаймні. І тут усі погляди — шмаркача, блондинки, навіть офіціанта з лате — злітаються на мене. Вітаю, Теодоре. Ти щойно став героєм драми. Я повільно втираю губи серветкою, відставляю склянку й підводжуся. Головне — виглядати спокійним. І трошки сексуальним. Але більше спокійним. Хоча, якщо чесно, я й сам не впевнений, що вона зараз витворить.

— Привіт, кохана, — кажу з тією хрипотою, яку тренував, коли колись читав еротичну поезію на відкритому мікрофоні (не запитуйте). — Ти хочеш познайомити мене зі своїми друзями?

Сідаю поряд із нею, забираю виделку з її руки — вона чинить слабкий опір, але пальці мимоволі розслабляються. Переплітаю наші пальці, ніби ми так робили усе життя. І потроху її пальці перестають тремтіти.

— Теодорчику, це мій… шкільний друг Максим та його дівчина Божена. А це мій Теодорчик…

— А чому він був за сусіднім столиком? — скептично запитує Максим, з тією ледь прихованою ноткою недовіри, яка так і кричить: «Я все ще щось відчуваю, але прикидаюся айсбергом». Не подобається мені цей тип від слова «зовсім».

— Це наша рольова гра, — легко промовляє Аріана, і усміхається. — Ми іноді уявляємо, що знову незнайомці. Сідаємо за різні столики, спостерігаємо одне за одним, фліртуємо… Вчора, наприклад, ми грали у лікаря та пацієнта.

Я ловлю її гру на льоту.

— У мене був страх бурових машинок, — додаю серйозно, як пацієнт, який щойно пережив нелегке лікування. — Моя крихітка прописала мені дуже глибоку терапію. Стоматологію нового покоління.

Її зіниці розширюються, коли вона розуміє натяк, але не зупиняється.

— З елементами натуротерапії, — підхоплює вона, стискаючи пальці. — Усе через дотик. Через чутливість.

— Через дуже чутливі місця, — усміхаюся, дивлячись в її очі.

— І давно у вас… це? — хлопець киває на наші зчеплені руки, мов йдеться про якусь заразну хворобу.

— О, ми не рахуємо днів, — каже Висоцька, глянувши на мене, — ми рахуємо ночі.

— І кількість оргаз…

Дівчина б’є мене ногою під столом — боляче, між іншим, не театрально, а з усією пристрастю. Але я тримаю обличчя.

— У вас дуже… цікаві стосунки, — промовляє Б… Бляха, як вона там назвалася? Я не запам’ятав, бо був зосереджений на Аріані.

— І дуже фізичні, — додає Арі, у її очах блискавки, в голосі — буря. Вона грає, але, чорт забирай, як же красиво вона горить.

— Особливо цікаві, коли ми сваримось, — підморгую я, — одного разу вона ледь не викинула мої джинси з балкона. У мене там ще був телефон у кишені.

— Ти мені зрадив з мікрохвильовкою, любий, — різко каже Аріана, вдаючи ображену. — Ти її хвалив. Називав її «найгарячішою штучкою в домі».

— То був комплімент у твій бік, крихітко. Бо ти завжди стоїш поряд з нею, коли я заходжу на кухню.

Шмаркач стискає щелепи. Я це помічаю. Його пальці нервово грають з серветкою. Мовчить, поглядаючи на наші руки, які я демонстративно погладжую. Його ніздрі розширюються.

Якби я не знав, що Арі хоче повернути цього покидька, то мені б навіть сподобалася ця ситуація. Дівчина пахне полуничною жуйкою, і це чомусь так збиває з думок, що я ледь не пропускаю наступне запитання. 

— У Лондоні познайомилися? — продовжує допитуватися хлопчина.

— Ні. Тут. В лікарні...  — спокійно каже Аріана, навіть не кліпаючи.

І я ледь стримуюсь, щоб не пирснути. Ну бо це правда.

— Усе було дуже романтично, — додаю я, з тією серйозністю, яка вимагає уваги. — Я йшов на перерву. У мене в одній руці була кава, в іншій — круасан. Але… — я нахиляюсь ближче до Аріани, — побачивши її очі, одразу закохався.

Вона кусає губу — не знаю, навмисне чи автоматично, але мій мозок в цей момент вирішує піти у відпустку без права повернення.

— А потім кава впала, — доповнює Висоцька.

— Круасан теж, — усміхаюся. — А я стою, мов придурок, серед коридору, з пульсом під двісті, бо от стоїть вона — як блискавка в сонячну погоду. А потім ми…

— …почали з’ясовувати, хто винен, — підхоплює Аріана. — Він сказав, що я на нього налетіла. Я сказала, що він дивився на мій зад і не помітив повороту.

— Це брехня, — заперечую з виглядом смертельно ображеного. — Я дивився на твої очі. А от потім — на все інше. В хронологічному порядку.

— Зі скануванням, як на МРТ, — жартує вона, ковзаючи поглядом по моєму обличчю. — Повна діагностика.

Я хрипло сміюсь. Вона розслабляється. І я це відчуваю — по її пальцях, які вже не стискаються, а ніби танцюють з моїми.

Тим часом дівчина Макса підводить брови, але її погляд не зневажливий. Скоріше — спостережливий. Вона ловить мій погляд, злегка нахиляється вперед і каже:

— Ви такі… органічні. Навіть трохи заздрю.

— Дякуємо, — відповідаю. — Але у нас все не так ідеально, як здається.

Арі спостерігає за хлопцем. Він підіймається — мовчки, повільно, наче кожен рух дається з зусиллям. 

— Що ж, — каже Максим, голос у нього рівний, майже байдужий, але очі його палять дірку в моїй сорочці. — Радий, що ти щаслива, Аріано. Треба йти. Гарного вечора.

— Не знала, що у Макса такі веселі друзі, — щиро усміхаючись доповнює блондинка. — Всього найкращого! Сподіваюся, що ще побачимося.

— І вам, — спокійно відповідає Аріана, ніби це нічого не значить. Але її пальці стискають мою руку трохи сильніше. — Ще побачимося.

Коли вони йдуть, вона ще кілька секунд дивиться їм услід. Потім, не зводячи погляду, каже: