Розділ 5

Аріана

Сиджу за столиком, удаючи, що вивчаю меню, хоча насправді не бачу жодного слова. У мене всередині паніка рівня «Титанік тоне». Максим ще не помітив мене. Він стоїть біля бару, спокійний і впевнений у собі, як завжди. Високий, став більш підтягнутим, але з тією самою усмішкою, яка колись змушувала мене забувати про все на світі. 

Ледве змушую себе дихати рівно.

Це нормально. Я виглядаю неймовірно. Синя сукня підкреслює фігуру, локони ідеальні, макіяж на місці. Я – фатальна жінка. Я – буря. Я – … Чорт, Теодор. Чоловік сидить за сусіднім столиком, неквапливо сьорбаючи свій сік. Він навіть не приховує, що спостерігає за мною. У його очах читається те саме: «Аріано, це провал». Я сердито дивлюся на нього, але в цей момент Максим нарешті повертає голову в мій бік. Наші погляди зустрічаються, і серце вистрибує з грудей. Хлопець на мить застигає, в очах щось спалахує, щось старе, знайоме, але одразу зникає. І... нарешті іде до мене.

Господи.

Я. Вмираю.

Ледве стримуюся, щоб не вскочити зі стільця.

— Рі? — він виглядає здивованим. Я відчуваю, як його погляд пробігає по мені, оцінюючи, змінюється на трохи м’якший.

— Привіт, Максе, —  усміхаюся.

— Ти… повернулася?

Слова ніби ніжно торкаються старих ран. Повернулася? Якби ж ти знав.

— Ага, — безтурботно знизую плечима, ніби я не вибудовувала цей момент у голові сотні разів.

— Я не думав, що побачу тебе тут.

— Я теж... — відповідаю, дивлячись в його зелені очі.

Пауза. Вона триває занадто довго. Напружена й солодка, мов останні секунди перед стрибком з парашутом. Я не можу відвести погляду від його обличчя. Риси стали різкішими, дорослішими. Колись ми годинами сиділи поруч, сміялися з дурниць, будували плани на майбутнє. А тепер він дивиться на мене так, ніби не впевнений, що я справжня. Максим нарешті сідає за мій столик. Його пальці злегка стукають по поверхні, немовби він ніяково підбирає слова.

***

Сім років тому...

Сонце сідає, заливаючи трибуни теплим золотом. Я не фанатка спорту — боже, я ледве пам’ятала правила гри. Але він був там. Максим Подольський. У формі, з десятим номером на спині, з вічно кучерявим темним розтріпаним волоссям, коли бігав, здавалося, ніби поле належало тільки йому. Він ніколи не дивився у натовп. Він був тим, за ким дивилися всі.

Ех, хотіла б я бути такою ж сміливою з хлопцями, як моя сестра...

На лавку поруч зі мною плюхається один з хлопців з паралелі. Не пам’ятаю імені — тільки те, що базікає без зупину.

— Ти чого завжди тут сидиш, відьмо? — запитує, дивлячись на мене. 

— Що?

— Очі. Один синій, інший зелений. Містика. Наче з фільму жахів.

Я надула ніздрі. Цей придурок...

— Ще раз мене так назвеш — отримаєш рюкзаком по голові.

— О, гаряча штучка, — засміявся, ніби я йому комплімент зробила. Невже в нашій школі ще залишилися люди, які думають, що можуть підкотити до дівчини, назвавши її відьмою?

І в цю мить над нами нависає тінь. Ми обоє підіймаємо погляди — і я мало не зриваюся з лавки. Макс стоїть просто перед нами. Високий, у спортивній формі, з пов’язкою на руці, злегка спітнілий. Моє бідне серденько пропускає декілька ударів.

— Відвали, Саш, — каже він спокійно, але з тією ноткою, яку краще не ігнорувати.

— Ти що, її охоронець?

— Забирай свої комплекси й іди нудьгувати деінде. Вдруге повторювати не буду.

Саша бурмоче щось собі під ніс, але все ж іде.

Максим сів поруч — так просто, ніби це його місце від самого початку. І моє серце знову підскочило. Я завжди була трохи занадто — занадто емоційна, занадто яскрава, занадто імпульсивна. А він — повна протилежність.  Він ніколи не був з тих, хто базікає. Ходив по школі, наче лев по савані — мовчки, з поглядом, який змушував усіх зупинитися. І ось він поруч. А я намагаюся не дихати занадто голосно.

— Мені подобається.

Повертаю голову й зустрічаюся з його поглядом. Серйозним, уважним. Жодної насмішки. Жодного «жарту». І від того серце знову робить сальто.

— Що?

— Твої очі. Спершу дивно. А потім — все, пропав.

Ніяково усміхаюся й ховаю погляд. Чорт, Аріано, зібралась. Ти ж не якась там невпевнена мишка, ти… ти… та ні, зараз ти саме мишка. І ця мишка захоплена левом.

— Я думала, ти не звертаєш уваги на людей, — нарешті кажу. — Ти ж у нас типу загадковий і недосяжний.

— Не звертаю, — погоджується. — Але ти… гучна.

— В сенсі? — ображено зводжу брови.

— У тебе енергія така, що штори рухаються, коли ти проходиш повз. І коли ти смієшся — це неможливо ігнорувати.

Я здивовано кліпаю. Невже цей холодний, стриманий король шкільного поля щойно… зробив мені комплімент?

— Я думала, ти не любиш таких, як я, — кажу тихо.

— Я не люблю галасливих, поверхневих, фальшивих. Але ти… — він трохи нахиляється ближче, — ти справжня. 

— То ти вирішив, що я цікава, коли почала гучно сперечатися з автоматом, бо він не хотів віддавати мені шоколадку?

— Ні. Тоді я зрозумів, що закохався.

Зупинка серця. Повна. Все, я більше не дихаю. У мене реальний збій системи.

— Щ-що? — вигукую, не вірячи своїм вухам.

— Не кричи. Я ж мовчазний тип, пам’ятаєш? — усміхається він куточками губ.

— Ти… ти серйозно? — я не можу зупинити себе, очі лізуть на лоба.

— Аріано, я живу з дідом, в мене в шафі три футболки, я не їм авокадо на сніданок, і у мене не було плану закохатися в доньку найвідомішого бізнесмена цього міста, — каже він спокійно. — Але ось ми тут. Я закохався. Привіт.