Розділ 4

Аріана

Кривлю губи, намагаючись зробити ідеальні стрілки, але мої тремтячі руки мають власну думку щодо цього. Раніше я могла за десять секунд їх намалювати, а зараз корючуся вже десять хвилин. Дивлюся на своє відображення. Волосся накручене легкими хвилями. Це зайняло у мене добрих сорок хвилин, але вигляд того вартий. Я усміхаюся – ніби нічого особливого, просто підготовка до… самоствердження? Можливо. До зустрічі з Максимом? Ні. Принаймні, офіційно. Він і гадки не має, що я зараз збираюся в заклад, де він зараз працює адміністратором. Цікаво, як він відреагує? Чи зміниться щось у його погляді? Чи буде грати в холодну байдужість, як він це любить? Господи, ця думка змушує мене крутитися перед дзеркалом, ніби перед першим побаченням.

Коли я нарешті закінчую з макіяжем, задоволена результатом, підстрибуючи, з піднятим настроєм, біжу у кімнату. Залишається лише вибрати сукню. Я підходжу до шафи й витягую дві можливі кандидатки. Одна — синя, небезпечно коротка. Друга — червона, трохи легша, грайлива, але все ще з ноткою пристрасті.

Влітаю у вітальню, тримаючи в руках дві сукні. Чоловік сидить на дивані, розвалившись, як король у власному королівстві, і так завзято гамселить кнопки геймпада, що, здається, якщо я зараз почну горіти, він просто скаже: «Зачекай, в мене рівень». Тому я роблю єдине логічне, що можна зробити в такій ситуації — стаю перед телевізором.

— Агов! — Тео хмуриться, нахиляючи голову, щоб зазирнути мені за спину. — Аріаночко, відсунь свій королівський зад, поки я не програв.

— Королівський? — я усміхаюся і замість того щоб відійти, змахую сукнями прямо перед його обличчям.  — О, будь ласка. Твої боти почекають, а мій гардероб — ні. Синя чи червона?

— Чорна.

— Чорної тут немає.

— Ну, тоді ніяка.

— Теодоре! — обурено тупаю ногою.

Чоловік зітхає, закочує очі й, нарешті, дивиться на мене. Не те щоб я прагнула його думки… Але його вираз обличчя, коли він оцінює мої сукні, змушує мене стояти трохи рівніше.

— Окей, у чому прикол? У тебе побачення чи ти збираєшся когось вбити?

— Невже не можна просто хотіти виглядати шикарно? — мило усміхаюся, тицяючи йому сукні майже в обличчя. — Вибирай.

— Аріано…

— Теодоре… — передражнюю я його тон.

Він бурмоче щось невиразне, дивлячись на синю — кривиться.

— Ця надто коротка.

— А ти що, моя бабуся?

Тео ігнорує мене й переводить погляд на червону.

— Ця — занадто… червона. Якщо твоя мета — викликати в когось серцевий напад, то бери будь-яку. Якщо хочеш залишити щось для уяви — одягни мішок.

— Ага, дякую, дуже корисно, — пирхаю. — Але я все-таки виберу одну.

— Ти вже розклала речі? — нахиляє голову, ніби невимушено, але я бачу, як він уважно мене вивчає.

— Я в процесі.

Блакитноокий підозріло мружиться і раптом запитує:

— Ти точно йдеш не на побачення?

— Я точно йду не на побачення, — вперто підтверджую.

— Тоді куди?

— Туди, де мене не питатимуть, куди я йду.

Він затримує на мені погляд, ніби намагається мене розкусити, а потім зітхає:

— Червону.

— Червону?

— Червону, Аріано.

Значить, одягну синю. Тріумфально всміхаюся, стискаючи сукню в руках, але радість триває рівно до того моменту, поки Теодор не додає:

— Бо я йду з тобою.

— Вибач, що? — я кліпаю, переварюючи цю інформацію.

— Не глуха ж, чула, — кидає геймпад, підводиться з дивана й розминає шию, ніби готується до бою. — Я їду з тобою.

— Ха-ха, ні, — я сміюсь, змахуючи рукою. — Це не входило в мої плани.

— Твої плани мене мало хвилюють. Я пообіцяв Елеонорі, що наглядатиму за тобою, а ти збираєшся ввечері шастати бозна-де, тож я їду з тобою.

Я закочую очі й картинно прикладаю руку до серця:

— Господи, та яке щастя мати такого турботливого опікуна!

— Радію, що ти це цінуєш.

— Але ж ти знаєш, що виглядатимеш як мій тато?

— Аріано, я на сім років старший, а не на двадцять.

— Не важливо, скільки тобі років! Ти виглядатимеш, ніби супроводжуєш свою неслухняну доньку на дискотеку! — я картинно розводжу руки, зображаючи жах.

— А ти виглядатимеш, ніби втікаєш від батьків, щоб зловити перше кохання, — парирує Теодор, схрестивши руки.

— А ти виглядатимеш, як той дивний татусь, який стоїть біля бару й погрожує моєму кавалеру ременем.

— А ти виглядатимеш, як та сама, яка вперше п'є коктейль і думає, що витримає алкоголь краще за всіх.

Я ледь не закочую очі. Який же він нестерпний!

— Це мій вечір, моє бажання, моя сукня, моє рішення. Ти тут ні до чого.

— Аріано… — він зітхає й дивиться на мене так, ніби я вередлива дитина, що відмовляється їсти овочі.

— Теодоре… — я знову передражнюю його, насупившись.

— Окей, давай чесно, — він різко підходить ближче, змушуючи мене відступити. — Ти ж не думаєш, що я такий тупий, щоб не зрозуміти, навіщо ти так вирядилася?

— Я завжди так виглядаю! — обурююся я.

— Ага, особливо коли валяєшся вдома в піжамі з ведмедиками.

Відкриваю рота, щоб відповісти, але… трясця, він правий.

— Окей, гаразд, я хочу виглядати шикарно. Але це не означає, що я потребую нагляду!

— Це там твій… Макс?

— Це не твоє діло!

— Не думав, що ти з тих, хто бігає за минулим.

— Чисто технічно, ми не розставалися, — поправляю його, підіймаючи підборіддя.

Чоловік хмикає, схрещує руки на грудях і дивиться на мене з тим самим виразом обличчя, що й лікар перед тим, як повідомити пацієнту, що в нього грип, а не смертельна хвороба, тому нема чого влаштовувати драму.

— Арі, ти серйозно?

— Тео, не починай… — зітхаю, стискаючи сукню в руках.

— Ні, я почну. Бо це найтупіше, що я чув за останній час.

Закочую очі.

— Ти ж дорослий чоловік, міг би й не ображати мої почуття.