Розділ 3

Аріана

— Або ти припиниш боротися зі Стівеном, або я його випущу на волю! — пробурмотіла я, розплющуючи одне око.

Зупинка була різкою. Я мало не вліпилася лобом у переднє сидіння. 

— Серйозно? Ти погрожуєш мені плюшевою акулою? — скептично запитує Теодор.

Я позіхнула і зручніше влаштувалася в сидінні, намагаючись не зважати на те, що ми вже під'їхали до пентхауса. Це було занадто швидко. Я ще не готова розбирати речі, шукати кухню та розбиратися, як працює тутешня кавова машина.

— Ти не розумієш. У ньому живе душа воїна. Він… — я зробила паузу, вигадуючи якусь історію. — Він колись був акулою-вбивцею, але його зачарували й перетворили на плюшеву іграшку! Тепер він чекає слушного моменту, щоб покарати всіх, хто над ним сміється!

Тео просто дивиться на мене, кліпаючи.

— Що, в біса, відбувається у твоїй голові?

Я всміхнулася.

— Казки, єдинороги, трохи шаленства… Тобі не зрозуміти, ти ж надто правильний, докторе-збоченцю.

— Дідько, та припини ти вже мене так називати!

Я лише гмикнула. Виходити з машини не поспішала. Я чомусь відчула, що стою на краю чогось величезного. Це офіційно новий етап у моєму житті. Нове місце. Нові сусіди. Новий дивний сусід, якого я ненавиджу та з яким буду ділити простір.

— Тобі що, допомогти вибратися? — Тео зиркнув на мене з підозрою.

— Я просто… розтягую момент.

— Зазвичай жінки розтягують моменти, коли їм пропонують вийти заміж. А не коли переїжджають у шикарний пентхаус із красунчиком-холостяком.

Я стиснула губи.

— Ти себе переоцінюєш.

— А ти мене недооцінюєш.

Ми витріщилися одне на одного. Потім чоловік нахилився ближче, настільки, що я відчула як його подих лоскотав мою щоку. Між нами лишалося лише кілька сантиметрів... І раптом він рвучко відчинив дверцята з мого боку.

— Все. Досить церемоній. Вилізай!

— Ти мене випихаєш з машини?

— Я звільняю її від твоєї присутності.

Я голосно зітхаю, беру Стівена під пахву, і починаю вилазити з машини.

— Стівен не схвалює твого ставлення до нього, — повідомляю, притискаючи акулу до грудей.

— Стівен — це гігантський шмат синтетики з поглядом маніяка.

— Стівен — мій талісман. І він знає, коли людина заслуговує бути з’їденою.

— Добре. Я сам покличу екзорциста. Але спершу… — Тео відчиняє задні дверцята, — розвантаження.

Я нахиляюся, щоб дістати коробки, і миттєво на мене падає одна з них — на ній красується напис «НЕ ЧІПАТИ! ОСОБИСТЕ!». Теодор ловить її буквально в останній момент.

— Якщо тут ще одна плюшева акула — я просто викину її у смітник.

— Це не акула.

— А що?

Я хмикаю, вириваючи коробку з його рук:

— Не чіпай, збоченцю.

— Нестерпна!

Хихочу й обходжу машину, поки Тео бурчить щось собі під ніс. Як тільки я підіймаю очі на будівлю, то трохи гублюся. Бо, чорт забирай, виглядає нереально.  Ми разом волочимо коробки до ліфта, паралельно з'ясовуючи, хто з нас нормальний, а кого давно треба було здати в санаторій без права виходу. Але щойно заходимо в його пентхаус, я мружуся — світло лупить по очах. Усе просторе, мінімалістичне, зі смаком. Світлі білосніжні меблі, великі панорамні вікна, які відкривають вигляд на місто. Ідеально для якогось глянцевого журналу. Але не для мене.

— Боже, тут немає нічого затишного! — бубню я. 

— Є я. Можеш грітись біля мого его, — відповідає Тео, не обертаючись, і ставить коробки на підлогу.

— Твоє его настільки велике, що затіняє половину цієї стерильної квартири, — пирхаю, озираючись.

Я повільно проходжу повз вітальню, проводжу пальцями по краю білосніжного дивана, наче намагаюся зрозуміти, чи справжній він, чи просто фільм у стилі «життя ідеального парубка».

— Тут що, жив ніхто? — запитую, повільно просуваюся далі, зазираючи на кухню, яка блищить, наче рекламна картинка з Pinterest.

— Я, між іншим, тут живу, — ображено кидає Тео. — Просто я не розкидаю свої труси посеред вітальні й не фарбую стіни в кольори лайна єдинорога. Тому, так, виглядає… стерильно.

— Стерильно, як твоя душа, — бурмочу, ніби собі під ніс, але з чітким прицілом, щоб долетіло до його самолюбства.

— Чув! І, до речі, моя душа прекрасна! Просто вона… вибірково відкрита.

— Особливо для всіх твоїх медсестер?

Він на секунду зависає, потім ухиляється:

— Ти ревнуєш?

— Ти з дуба впав? — обурено запитую, обертаючись до нього. — Я? Ревную? До людини, яка вирішила, що Стівен — це просто акула, а не носій прокляття древньої сили?

— Добре-добре, не починай знову! — чоловік підносить руки, як на знак капітуляції, але зухвала усмішка не зникає.

Я зітхаю. В голові ще мільйон думок — як облаштувати свій куточок, як звикнути до цього готельного раю без душі, як не загубити себе в цьому глянцевому просторі. Але головна з них — як, чорт забирай, я житиму під одним дахом із Теодором? Може я поспішно погодилася на це?

— Добре, докторе Збоченцю, де моя кімната? І не дай Боже, вона буде поруч із твоєю.

— А якщо буде — ти що, знову випустиш свою плюшеву акулу?

— Ні, просто змушу тебе слухати весь плейлист BTS уночі. На повній гучності.

Він здригається, і це приносить мені легке моральне задоволення.

— З тебе вийшла б ідеальна катувальниця, — бурмоче Тео й веде мене коридором.

— Дякую, я стараюсь, — солодко усміхаюся. — У мене навіть є сертифікат: «Королева психічного терору й раптових перепадів настрою». Виданий офіційною організацією ПМС.

— Жах. Я точно буду жити в постійному стресі.

— Ну принаймні не засумуєш.

Чоловік зупиняється біля одних із дверей, обертається до мене з цим своїм лукавим поглядом — наче ось-ось скаже щось, що мене доведе.

— Звісно, не засумую. Але точно стану або алкоголіком, або монахом.

— Монахи не качають біцепси по три години, Теодорчику.