Розділ 2

Теодор

— Я не розумію, чому твоя сестра не найняла машину для речей… — бурмочу, силкуючись не зачепити купу коробок, які буквально захопили всю мою машину.

— Тому що їх тут не так і багато, збоченцю, — цокає язиком Аріана.

— Та припини ти мене так називати!

Блондинка лише пирхає, обіймаючи величезну плюшеву акулу. Ага, у мене Tesla зараз виглядає, як пересувний дитячий садок: коробки, валізи, купа рожевого мотлоху та ця акула, що займає більше місця, ніж сама господиня.

— Чортова акула, — бурмочу, коли вона в черговий раз лізе мені в обличчя.

— Поважай Стівена, — обурюється дівчина, ще міцніше обіймаючи плюшеву потвору. — Це мій подарунок від Максима!

Я лише зітхаю й перемикаю увагу на дорогу. Все ще не можу повірити, що це сталося. Вона таки житиме в мене. Господи… Рік тому вона ще не могла навіть ходити. Ця дівчина неймовірна. Я не скажу їй цього вголос — бо, по-перше, мені дорожче моє власне самолюбство, а по-друге, вона і так занадто самовпевнена. Але я захоплююся її силою. Не кожен зміг би так швидко повернутися до життя після п’яти років коми. Не кожен зміг би пережити втрату батьків, лікарняні стіни, реабілітацію. А тепер сидить поруч, ображає мене, переїжджає… і пахне чимось полуничним.

***

Рік тому…

Зазвичай я проводив біля її ліжка не більше кількох хвилин. Просто заходив, перевіряв апарати, слухав ритмічне «біп-біп» кардіомонітора й виходив. Я не можу сказати, що в мене є звичка перевіряти людей, коли вони сплять. Але, по-перше, це був наказ Ернеста. А коли Ернест щось каже, ти робиш. По-друге… Ну… Мені просто було цікаво.

Може, тому що вона виглядала як зачарована принцеса? Нереально світле волосся розкинулося по подушці, ніби її обсипали золотим пилом. Обличчя — таке ж м'яке, як в Елеонори, але без її хижих ноток. Якщо Еля була полум’ям, яке спопеляє все навколо, то Аріана — тихим світлом, яке привертає до себе. Ніжні вилиці, акуратний, трохи кирпатий носик, довгі вії, що тремтіли від легкого подиху. А губи… Губи були бездоганні. Повні, м’які, з природним відтінком пелюсток троянди. Так, я лікар, але… я теж людина. І дивитися на неї було майже гіпнотично.

Зараз вона вже не була підключена до кардіомонітора, і не в комі, але… Ні, ніякого але. Якого біса у мене залишилася звичка приходити до неї? Добре, що вона хоча б спить зараз. Чесно, я не збирався торкатися її. Я взагалі нічого зайвого не збирався робити. Просто нахилився, щоб поправити покривало.  І саме в цей момент ковзнув ногою по гладенькому паркету, бо наступив на щось м’яке, що було не на своєму місці. Пульт. Що, як знущання, клацнув кнопкою під моєю вагою — і в кімнаті різко заграв телевізор, випалюючи тишу палати якоюсь мелодраматичною музикою. Я злякався, смикнувся — і, як справжній геній рівноваги, втратив контроль. Через мить моє обличчя опинилося так близько до її губ, що… Якщо бути точним — я впав, чорт забирай, прямо губами в губи.

— Ох, бляха… — пробурмотів я, спробувавши підвестися.

І саме в цей момент її вії затріпотіли. Я завмер. Дівчина повільно розплющила очі. Ліве око зелене. Праве — синє. І я… я нічого не зміг сказати. Вперше в житті я був не в змозі заговорити. Бо це вперше, коли я бачу її очі.

— Ти хто? — хрипло запитала дівчина.

— Лікар, — автоматично відповів я, намагаючись обережно відсунутись. Але паркет вирішив добити мене остаточно — я ковзнув знову і впав на лікоть, вчепившись другою рукою в край ліжка.

— Лікар? — перепитує вона з підозрою, а потім її брови зсуваються, і губи вигинаються у вираз чистої огиди. — Лікар, який цілує пацієнток поки вони сплять?

— Я тебе не цілував! — обурююся, встаючи нарешті на повний зріст.

— Авжеж, ти просто випадково впав губами прямо на мої, — саркастично хмикає Аріана, все ще хлипко. І… не збрешу — в цьому була певна чортова привабливість.

— Саме так! — гарячково киваю. — І не треба робити з мене збоченця, я перевіряв твій стан!

— Губами?

— О, Господи, — закочую очі. — Я. Тебе. Не. Цілував!

— Зізнавайся, збоченцю, ти постійно до мене заходив?

Я кліпаю, вражений її напором. Щиро думав, що після коми вона буде слабкою, лагідною, трохи розгубленою. Але ця дівчина — справжній ураган.

— Ну, заходив, але це не те, що ти дума…

— Ага! — вона тріумфально усміхається. — Ось і розкрився!

— Ти взагалі слухаєш, що я кажу?! — я відчуваю, як гнів починає закипати всередині.

— Ще й кричиш на пацієнтку? — дівчина хитає головою, і кривиться. — Це точно порушення лікарської етики.

— Я не твій лікар!

— Ну та звісно. Просто якийсь перехожий вирішив зайти до моєї палати і впасти на мене.

— Ти просто… — я стискаю кулаки, намагаючись зібратися з думками. — Просто нестерпна!

— Вихід он там, лікарю-збоченцю, — вона вказує на двері. — Заяву я на тебе все ж таки накатаю!

— Та не називай мене так!

— А як ще називати лікаря, який залипає на сплячу пацієнтку і падає їй на губи?

— О Боже! — я гарячково тру лице руками.

Я підіймаю пульт з підлоги й трясу ним перед її обличчям, мов кращим доказом своєї невинності.

— Ось! Ось чому я впав! — голосно кажу, намагаючись не виглядати як ідіот. — Пульт. Я на нього наступив!

Аріана дивиться на мене з підозрою, очі двох кольорів блимають, і я раптом ловлю себе на тому, що дивлюся занадто довго.

— Звісно. Ідеальний збіг, — протягує вона, а її губи знову кривляться в хижій усмішці. — Хто ж не падає прямо в поцілунок, спотикаючись об пульт?