Розділ 1

Аріана

— Ні.

— Так!

— Ні.

— Так!

— Ель, я не прошу багато! Просто хочу орендувати квартиру й нарешті почати жити нормально, — зводжу руки, дивлячись на сестру з надією.

— А ще ти в дитинстві хотіла бути русалкою, принцесою і професійною їдком морозива. Не всі мрії збуваються. Ти цілий рік відновлювалася після п’ятирічної коми, а тепер хочеш жити сама? Це нерозумно, — твердо каже вона, схрестивши руки на грудях.

Я перевожу погляд на похмурого Ернеста, що сидить у кріслі з дитиною на руках. Чоловік моєї сестри виглядає, як той, хто міг би одночасно керувати мафією та вести кулінарне шоу. І обидві справи йому б ідеально вдалися. В ньому було щось… лякаюче харизматичне. Навіть коли мовчить, він створює відчуття, ніби щось вирішує. Суд, вирок, кількість спецій у ризотто — не суть важливо, але точно щось важливе. Цей демон у костюмі посадив у саду цілу клумбу жовтих троянд для моєї сестри, а кілька тижнів тому з’явилися нові (які в майбутньому будуть ніжно рожевими) — для Амалії. Троянди для п’ятимісячного немовляти! Якщо це не кохання, я не знаю, що тоді.

АЛЕ! Він не дозволяє на них навіть дихати. Серйозно. Навіть дихати.

— Я згоден з Елеонорою, — голос Ернеста спокійний і рівний.

— Звісно, бо ти її чоловік!

— Ні, бо це логічно.

— Ти просто її надто сильно кохаєш, — бурмочу, склавши руки на грудях.

— І це теж, — спокійно додає він, на що Еля гордо усміхається.

Знизу лунає заливистий гавкіт. Люсі та Дані, мікрочудовиська гризуть шнурівки Ернеста. Він навіть не реагує. Досі не розумію звідки в цього чоловіка стільки терпіння…

— А жити з отим? — я вказую на Тео, який, схрестивши руки за головою, дивиться на мене з розважливою усмішкою. — Це, по-твоєму, розумно?

— Дякую, що звернула увагу, — він хмикає. — А то вже почав хвилюватися, що я тут зайвий.

— Ти завжди зайвий, — ціджу крізь зуби.

Теодор був братом Ернеста, і це автоматично робило його… непроханим додатком до мого життя. Як безкоштовна базова програмка, яку не можна видалити. Але вона тебе до біса дратує.

— Тобі просто заздрісно, що будеш жити з таким секс-символом, — підморгує мені. — Але не хвилюйся, я не хроплю. Хіба що дуже втомлений. І задоволений.

— Твоя самооцінка, мабуть, десь в стратосфері, — скривлюю губи в подобі усмішки.

— Дякую, я працюю над нею щодня, — хитає головою з фальшивою скромністю, але в брехливих блакитних очах все видно. — І над тілом, до речі. Ти ж бачила мої кубики?

— На животі чи в голові? Бо в обох випадках — сумнівно, — огризаюся, але відвертаю погляд, бо, чорт забирай, помічала.

— Ох, піду поплачу, — Теодор прикладає руку до грудей, ніби моя фраза смертельно його поранила.  

Ні, ну хіба тридцятирічний чоловік може так поводитися?

— Елю, будь ласка, не змушуй мене жити з цим… цим… — я люто жестикулюю в бік цього ідіота, але слів не знаходжу. Але не встигаю договорити — він несподівано охоплює мій палець своєю долонею. І тримає. Просто. Дивиться мені в очі й тримає.

— Красенем? Харизматичним лікарем? Людиною, яка рятує життя?

— Клятим збоченцем! — випалюю, витягуючи палець із його лап, і тру його, ніби Тео передав мені якусь інфекцію самозакоханості.

— Ну, ти так драматизуєш… — він стинає плечима, почісуючи потилицю, а потім зачісує пальцями коротке каштанове волосся.

— Вона це любить… — піддакує моя сестра.

— Ви хоч розумієте, що це означає? — проводжую обурюватися.

— Що ти житимеш у розкішному пентхаусі? — безтурботно запитує Теодор.

— Що я житиму з тобою! — роздратовано відповідаю я.

— Ти сказала це так, ніби виграла безкоштовний квиток у пекло, — він удавано засмучується, а потім дарує мені ту свою фірмову усмішку. — Але не хвилюйся, в моєму пеклі є джакузі.

— Я не хочу жити у твоєму джакузі!

— Дарма, дуже зручна штука, — Тео багатозначно підморгує, і я закочую очі так сильно, що боюся, вони там і залишаться. — Ніхто не йшов звідти незадоволеним…

— Фу, стули пельку, збоченцю! — вигукую, кривлячи обличчя від огиди.

Кидаю слізний погляд на Елеонору, але вона зайнята тим, що намагається звільнити довге волосся від маленьких, але надзвичайно впертих рученят Амалії. Моя племінниця явно успадкувала характер своєї матері.

— Ель, будь ласка, — знову намагаюся привернути її увагу, але сестра лише м’яко посміхається й цілує дитину в маківку.

— Останнє слово, Арі. Ти переїжджаєш до Теодора, або залишаєшся тут, і крапка, — каже старша сестра, а потім, усміхається Амалії. Маленька сопе й знову тягне її за волосся. Я теж хочу когось тягнути за волосся. Бажано чоловіка, який сидить поруч зі мною.

— Ні, — огризаюся я.

— Так, — спокійно відповідає вона.

— Ні!

— Ти справді думаєш, що можеш виграти суперечку зі мною?

Я хапаюся за голову. Чому я вважаю себе розумною, якщо кожного разу програю сестрі?

— У тебе немає шансів, Аріано, — видихає Ернест і відпихає Люсі, яка вже повисла на його штанині, вгризнувшись в неї.

— Коли я була в комі, мене теж ніхто не питав, чи хочу я прокинутися! — після моїх слів настає тиша.

Елеонора завмирає, ніби я щойно дала їй ляпаса. Потім її губи стискаються в тонку лінію, а очі стають крижаними.

— Це було підло, — каже сестра, ображено дивлячись на мене.

Мене миттєво пробиває на провину. Чорт, я знову перегнула.

— Елю, пробач…

— Ні, — сестра стискає губи, погляд її стає твердим. — Ти не маєш права так казати. Ти навіть не уявляєш, через що ми пройшли. Я чекала. Я не здавалася ні на день.

Я зітхаю й опускаю плечі.

— Вибач. Але ж ти знаєш, як сильно я хочу нарешті повернути своє життя!

Вона не відповідає, але її очі говорять самі за себе. Вони болять. І це боляче для мене. Я відчуваю, як хтось легенько штовхає мене ліктем.