Розділ 14

Сандра

Наступні два дні перетворюються на один довгий і неймовірно солодкий сон, з якого я категорично не хочу прокидатися.

Ми зачиняємось у будинку і буквально відрізаємо себе від усього світу. Адам вимикає свій робочий телефон, кидає його кудись в кабінеті і забороняє мені навіть дивитися на мій. Немає ніякого університету, розлюченої матері з  вітчимом. Є тільки ми і осінній дощ за вікном.

Я бачу Адама таким домашнім без костюмів та  краваток. Вдома він носить спортивні штани й ходить босоніж по теплій підлозі. Він готує нам сніданки, поки я сиджу в його величезній сорочці, підібравши під себе ноги, і просто милуюся ним.

Кожна хвилина цих вихідних просякнута його ніжністю, яку він проявляє у дрібницях. У тому, як він цілує мене в скроню, проходячи повз. Як  перехоплює мою руку, коли ми дивимося фільм на дивані, і годинами перебирає мої пальці. У тому, як він вночі притискає мене до себе.

Я відчуваю себе такою захищеною, ніби цей будинок став моєю фортецею, а чоловік поруч — моїм захисником. Я більше не відчуваю того пекучого болю від зради сім'ї. Адам заповнив собою всю ту порожнечу, витіснив страх і залишив лише почуття, що я хочу бути з ним.

Недільного вечора ми сидимо у вітальні. Я лежу головою на його грудях, у каміні тихо потріскують дрова, а рука Адама повільно гладить моє волосся.

— Завтра понеділок, — тихо порушує він тишу. Його голос вібрує, віддаючись у мене під щокою.

Я ледь помітно напружуюся, але він миттєво це відчуває і його рука ковзає на моє плече, заспокоюючи.

— Нам потрібно домовитися, бо завтра ми повертаємося в реальність, — він трохи відсторонюється, щоб подивитися мені в очі. Його погляд стає серйознішим, але залишається теплим. — Ми не можемо дати їм жодного приводу для підозр. Комісія з міністерства досі в університеті, а після того візиту твоєї матері до нас і так може бути прикута зайва увага.

— Я розумію, — тихо відповідаю я, дивлячись у його очі. — Я не створюватиму проблем.

— Річ не в проблемах, — він торкається моєї щоки тильним боком долоні. — Річ у твоїй репутації. Якщо нас розкриють зараз, бруд полетить в першу чергу на тебе. Тебе назвуть моєю утриманкою. Скажуть, що ти купуєш собі оцінки через моє ліжко. Я не дозволю, щоб хтось смів говорити про тебе так. 

Я ковтаю клубок у горлі, бо він знову думає про мене, а не про своє крісло ректора.

— Які правила? — питаю я, намагаючись говорити впевнено.

— В університеті ми — абсолютно чужі люди, — карбує він кожне слово. — Ми не вітаємося. Ти не дивишся в мій бік, я не дивлюся у твій. Ти студентка, я ректор. Ніяких випадкових зустрічей, ніяких затримок після пар біля мого кабінету. Я висаджуватиму тебе за два квартали до корпусу, а ввечері забиратиму там само. Це зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Це буде складно, — він важко видихає і нахиляється ближче, торкаючись своїм лобом мого. — Буде дуже складно проходити повз тебе і робити вигляд, що ти мені ніхто, коли я знаю твій смак. Але ми маємо це витримати. Тільки вдома ти належиш мені, а я — тобі.

— Я впораюся, Адаме. Обіцяю.

Він цілує мене, скріплюючи нашу таємну угоду, і в ту мить я свято вірю, що найгірше вже позаду. Що наше минуле нас не дістане, якщо ми будемо обережними. Яка ж я була наївна.

Понеділок проходить ідеально. Навіть надто ідеально. Ми з Адамом граємо свої ролі так красиво, що це могло б заслужити на «Оскар». Я виходжу з його машини за два квартали, йду пішки, п'ю каву з Лікою і роблю вигляд, що мене цікавить лише розклад занять.

Коли на великій перерві Адам проходить коридором у компанії двох деканів і представника комісії, моє серце робить сальто, але я навіть не повертаю голови в його бік. Він теж. Його відсторонений погляд ковзає поверх  студентів. Він виглядає настільки суворим і недосяжним, що в мене по спині пробігають мурашки. Цей контраст заводить до божевілля: ніхто з цих людей, навіть не уявляє, що сьогодні вранці цей чоловік готував мені омлет і цілував у губи.

Увечері, коли ми нарешті повертаємося додому, я відчуваю неймовірне полегшення. Як тільки за нами зачиняються двері будинку, як Адам притискає мене до дверей, жадібно цілуючи, ніби ми не бачилися місяць, а не кілька годин.

Близько восьмої вечора ми на кухні. Я нарізаю салат, наспівуючи якусь мелодію, а Адам стоїть біля плити, помішуючи соус до м'яса. На столі вже стоять два келихи з червоним вином. Атмосфера настільки домашня, що я відчуваю себе найщасливішою людиною на планеті.

І саме в цей момент нашу ідилію перериває різкий дзвінок у двері. Я здригаюся і ледь не випускаю ніж із рук. Адам завмирає.

— Ти когось чекаєш? — тихо питаю я.

— Ні. Ніхто не приїжджає сюди без попередження. Особливо в такий час, — він хмуриться, вимикає плиту і витирає руки рушником. — Будь тут.

Він виходить у коридор і я чую, як клацає замок.
А далі звуки, які долинають до мене, змушують кров застигнути у венах.

— Адам Кирилович Розумовський? — лунає жорсткий, офіційний чоловічий голос, який точно не належить нікому з його друзів чи колег.

— Так. У чому справа? — голос Адама звучить  стримано.

— Слідчий відділу поліції, майор Ковальчук. У нас є ордер на обшук вашого будинку і припис на ваше затримання для з'ясування обставин.

Я перестаю дихати, а ніж зі стукотом падає на дерев'яну дошку.

— Ордер? На якій підставі? — Адам навіть не підвищує голосу, але я відчуваю, як у коридорі розгортається справжня буря.

— Заява від матері Олександри Коваленко. Вона та її адвокат подали офіційне звинувачення. Ви звинувачуєтеся у використанні службового становища, незаконному утриманні особи, тиску та примусі студентки, що перебуває у вразливому емоційному стані, до співмешкання.

Світ навколо мене починає крутитися. У моїх вухах дзвенить. Я хапаюся руками за край стільниці, щоб не впасти. Мати... Вітчим...

У коридорі чуються кроки. Кілька людей у формі проходять повз Адама і миттєво опиняються на кухні.