Розділ 13

Сандра

Цей поцілунок не схожий на жоден із тих, що були між нами раніше. Його губи накривають мої так м'яко, але з такою владною впевненістю, що всі мої тривоги просто зникають в цьому теплі.

Я міцно тримаюся за краї його піджака, мої пальці тремтять, зминаючи тканину. Я відповідаю на поцілунок, віддаючи йому весь свій страх і те жахливе відчуття, яке накрило мене після слів матері. Адам забирає все це. 

Коли нам нарешті починає не вистачати повітря, він відсторонюється, але лише на кілька міліметрів. Його чоло впирається в моє і я чую його збите дихання, яке змішується з моїм. 

— Тобі потрібно відпочити, — його голос звучить хрипко, але в ньому знову з'являється та рішучість.

Адам обережно відпускає мене, робить крок до свого робочого столу і натискає кнопку на комутаторі.

— Віро, — його тон миттєво стає діловим, — скасуйте всі мої зустрічі на другу половину дня.  Мене сьогодні більше не буде.

— Але ж, Адаме Кириловичу, о п'ятнадцятій у вас зустріч із комісією з міністерства... — лунає розгублений голос секретарки.

— Я сказав, скасуйте все, — відрізає він, і клацає кнопкою, перериваючи зв'язок.

Адам повертається до мене, бере свій піджак зі спинки крісла і накидає його мені на плечі. Цей жест, такий знайомий і такий інтимний, знову змушує мої очі пекти від непроханих сліз.

— Поїхали додому.

Ми виходимо з кабінету через окремі двері, які ведуть до приватного ліфта для керівництва, оминаючи приймальню та студентські коридори. Я вдячна йому за це безмежно. Я б просто не витримала ще одного погляду або шепоту за спиною.

Дорога до його будинку проходить у суцільній тиші. Я сиджу на пасажирському сидінні, загорнувшись у його піджак, і дивлюся, як за тонованим склом пропливають вулиці. Кожен м'яз у тілі ниє так, ніби мене побили.

Машина заїжджає на подвір'я будинку і плавно зупиняється. Адам глушить двигун, повертає голову до мене і кілька секунд просто дивиться. 

— Ти як? — тихо питає він.

Я повільно киваю, ніби у нормі, хоча відчуваю, що це брехня. Як тільки я намагаюся поворухнутися, моє тіло пробиває тремтіння і Адам помічає це миттєво. Він виходить з машини, обходить її, відчиняє мої дверцята і, не кажучи ні слова, підхоплює мене на руки.

— Я можу йти сама... — протестую я, хоча обвиваю руками його шию і ховаю обличчя в комірі його сорочки.

— Можеш. Але сьогодні не будеш, — спокійно відповідає він, несучи мене до вхідних дверей.

 Адам проносить мене через вітальню і піднімається сходами на другий поверх і відкриває двері своєї власної спальні.

 Кімната величезна із великим ліжком посередині та панорамними вікнами. Він обережно ставить мене на ноги біля дверей ванної кімнати, але його руки залишаються на моїй талії, підтримуючи, поки я не стоятиму твердо на ногах.

— Тобі треба прийняти гарячу ванну, — його голос звучить як оксамит. — Зачекай тут.

Він заходить до ванної кімнати, обробленої чорним мармуром. Я чую шум води, а за кілька хвилин він повертається. 

— Вода готова. Можеш йти, — він м'яко підштовхує мене в спину.

Я заходжу до ванної. Величезна окремо стояча чаша наповнена гарячою водою, від якої піднімається пара. На поличці лежить чистий пухнастий рушник і велика чорна футболка. Його футболка.

Я зачиняю двері, повільно стягую з себе одяг,  занурююся в гарячу воду, і по моїх щоках знову починають котитися сльози. Гаряча вода розслаблює тіло й витягує з мене залишки паніки. Я сиджу у воді, обхопивши коліна, і дозволяю собі нарешті усвідомити все, що сталося.

Моя сім'я мене зрадила, минуле зруйноване, але прямо за цими дверима знаходиться чоловік, який розніс свої власні правила, щоб витягнути мене з прірви. Чоловік, який кинув виклик усьому світу заради мене.

Я вимиваю волосся його шампунем, вдихаючи аромат, який тепер завжди асоціюватиметься у мене зі спокоєм. Коли я виходжу з води, моя шкіра червона від розпарення, але всередині стає набагато легше. Я витираюся і натягую його чорну футболку. Вона дістає мені майже до колін, обгортаючи мене його запахом.

Потім тихо відчиняю двері і виходжу в спальню, але Адама там немає. Ліжко розстелене, на ньому лежить плед. 

Спускаючись сходами, я чую тихий стукіт посуду. На кухні горить світло, Адам стоїть біля плити, щось помішуючи на сковорідці. На ньому одягнені домашні штани, а торс обтягує тонка сіра футболка. Він виглядає настільки красиво в цій домашній обстановці, що я на мить завмираю на останній сходинці, просто милуючись ним.

Чоловік, ніби відчуває мій погляд, обертається і його очі теплішають.

— Тобі вже краще? — питає він, вимикаючи плиту.

— Набагато, — я підходжу ближче, сідаючи на  стілець біля столу.

Адам ставить переді мною тарілку з гарячою пастою і наливає в келих трохи червоного вина, а собі бере лише склянку з водою.

— Їж. Ти сьогодні нічого не їла, окрім того тосту вранці, — наказує він своїм звичним тоном, але в ньому стільки турботи, що я слухняно беру виделку.

Ми мовчимо, поки я їм. Я роблю ковток вина, відчуваючи, як приємне тепло розливається всередині, остаточно знімаючи напругу.

Адам сидить навпроти, спираючись ліктями на стіл, і просто дивиться на мене. У його погляді немає тієї палючої пристрасті, яка лякала мене раніше. Там щось набагато глибше.

— Чому ви це робите? — питання виривається з моїх губ швидше, ніж я встигаю його обдумати.

— Що саме? — Він ледь нахиляє голову. 

— Усе це, — я обводжу рукою кухню. — Ви ректор,  людина з гарною репутацією. А я... я проблемна студентка з дурнуватою ман, яка влаштувала істерику прямо в університеті. Про нас уже напевно ходять такі плітки. Ви ризикуєте своєю кар'єрою, своїм ім'ям заради мене. Чому?

Адам довго мовчить, дивиться на свої руки, потім переводить погляд на мене.

— Ти думаєш, мене хвилюють плітки якихось студентів чи викладачів? — його голос звучить спокійно. — Моя репутація тримається не на тому, що про мене говорять, а на тому, що я роблю. І якщо захист моєї жінки коштуватиме мені посади... що ж, значить, я знайду інший університет.