Розділ 10

Сандра

Залишок дня в університеті проходить як у тумані. Я просто переписую конспекти, відповідаю на питання Ліки, якій я так нічого й не пояснила, і стараюсь вести себе спокійно.

Кожна моя думка та клітинка тіла все ще залишається за дверима кабінету ректора. Я знову і знову прокручую в голові його слова й низький тембр, який досі вібрує десь під шкірою.

«Ти збереш речі і переїдеш до мене. І це навіть не обговорюється».

Близько п'ятої вечора я стою перед дверима власної квартири. Мої руки тремтять, коли я дістаю ключі. Я прислухаюся до звуків за  вхідними дверима, молячись усім відомим богам, щоб там було тихо. Щоб Віталія не було вдома, або щоб він хоча б спав.

Я обережно відчиняю двері і переступаю поріг.
У коридорі тихо. З вітальні не видно світла й не чути телевізора. Схоже, його справді немає.

Я видихаю повітря, яке, здається, тримала в легенях усю дорогу, і майже бігом, біжу до своєї кімнати.

У мене мало часу. Водій Адама буде чекати рівно о вісімнадцятій, і щось мені підказує, що люди, які працюють на Розумовського, такі ж пунктуальні, як і він сам.

Я витягаю з-під ліжка свою дорожню сумку, якою я не користувалася нею вже кілька років. Відкриваю шафу і починаю скидати туди речі. Джинси, светри, кілька футболок, білизна. Я не складаю їх акуратно, я просто жбурляю їх на дно, керуючись інстинктом виживання, а не логікою.

 Моє серце калатає десь у горлі, бо я постійно чекаю, що вхідні двері грюкнуть, почуються  кроки, і у дверях з'явиться вітчим.

Що я скажу мамі? Вона зараз на роботі, втомлена, черговою зміною. Як я поясню їй свій переїзд? Що я скажу? «Мамо, твій чоловік домагався мене, тому я переїжджаю жити до свого ректора, з яким вчора ледь не переспала»? Звучить як божевілля.

Я хапаю з полиці ноутбук, зарядний пристрій, конспекти. Закидаю косметичку і свою улюблену чашку. Усе. Більше мого, тут, нічого не має. 

На годиннику за десять шоста. Я застібаю блискавку на сумці, накидаю куртку, беру сумку і виходжу в коридор. Кидаю останній погляд на квартиру. Особливо на мамині капці біля порога. І у грудях щось боляче стискається, бо я тікаю, ніби злодійка, з місця, де виросла.

Рівно о вісімнадцятій нуль-нуль я виходжу з під'їзду. Біля тротуару вже стоїть чорний автомобіль преміумкласу. Щойно я роблю крок із бордюру, двері водія відчиняються і з машини виходить високий чоловік у темному костюмі.

— Олександро? — його голос ввічливий, але сухий. — Я від Адама Кириловича. Дозвольте.

Чоловік не чекає моєї відповіді, просто бере з моїх рук важку сумку так легко, ніби в ній лежить пір'я, і кладе її в багажник. Потім відкриває переді мною задні дверцята і я мовчки сідаю всередину. Водій сідає за кермо, плавно рушає з місця, і мій двір поступово зникає з поля зору.

Я відкидаюся на спинку сидіння, заплющуючи очі. Все. Я зробила це. Я виконала його наказ. Дороги назад немає. І саме в цей момент тишу у  салоні порушує різкий рингтон мого телефону.

Я здригаюся, швидко хапаючись за кишеню куртки. Дістаю телефон і дивлюся на екран. «Мама».

Усередині все завмирає. Моє серце, яке тільки-но трохи заспокоїлось, знову зривається в панічний ритм. Я дивлюся на екран і не наважуюся провести пальцем. Що їй сказати? Напевно вона вже побачила, що мене немає і мої речі зникли.

Я роблю глибокий вдих і натискаю на зелену кнопку, притискаючи динамік до вуха.

— Алло... Мам, привіт.

— Олександро, що ти знову влаштувала?! — її голос б'є по вухах різким, істеричним тоном. У ньому немає ні краплі тієї турботи, на яку я так марно сподівалася. 

Я кліпаю, не розуміючи, чому вона кричить.

— Мамо, про що ти? Я... я зібрала речі, хотіла тобі подзвонити пізніше і...

— Ти зібрала речі?! — вона перебиває мене, і її голос зривається. — Ти вирішила остаточно довести мене до інфаркту?! Мені дзвонить Віталій і каже, що ти вчора влаштувала йому скандал на рівному місці, жбурляла речами, а сьогодні він приходить додому, а ти винесла пів квартири!

 Я німію від почутого і на кілька секунд, просто перестаю дихати.

— Що? — мій голос стає ледь чутним шепотом. — Мамо... Що він тобі сказав?

— Він сказав правду! — кричить вона. На задньому фоні я чую якісь звуки з лікарні, схоже, вона закрилася в ординаторській. — Він сказав, що вчора просто зайшов до твоєї кімнати, щоб спитати, як у тебе справи в університеті, а ти накинулася на нього! Почала кричати, ображати його, сказала, що ненавидиш нас обох, що він невдаха, а потім вилетіла з дому! Ти що, зовсім з глузду з'їхала, Сандро?!

— Мамо, це брехня! — мій голос прорізається, переповнений відчаєм і болем. Сльози миттєво застилають очі, перетворюючи салон авто на розмиту пляму. — Мамо, вислухай мене, будь ласка! Він був п'яний! Він зайшов до мене без дозволу, він... він торкався мого волосся, він дивився на мене так, що мені стало страшно! Хапав мене за руки! Я втекла, бо я боялася залишатися з ним під одним дахом!

У слухавці зависає тиша й на секунду мені здається, що вона почула мене. Що материнський інстинкт переможе, вона жахнеться, кине роботу і поїде розбиратися з тим покидьком, який живе в її домі. Але потім вона видихає.

— Не вигадуй, Олександро.

Ці три слова б'ють набагато болючіше ніж хотілось. У них стільки впертого небажання бачити правду, що в мене всередині щось безповоротно ламається. 

— Що? — тільки й можу видавити я.

— Я сказала, не вигадуй! — її тон стає жорстким. — Віталій розказував мені, що ти постійно намагаєшся виставити його монстром. Він старається для нашої сім'ї! Він шукає роботу, йому і так важко, а ти замість того, щоб підтримати, закочуєш істерики! Ти просто егоїстка, Сандро. Тобі ніколи не подобалося, що в мене з'явився чоловік. Ти хочеш розсварити нас, хочеш зруйнувати мій шлюб своєю дурною фантазією! Торкався він твого волосся... Господи, він ставиться до тебе як до доньки, а ти робиш із цього якогось...