Розділ 6

Ася

Машина плавно зупиняється в тихому передмісті. За вікном темніє двоповерховий будинок. Він не кричить про багатство, але кожна його деталь, від ідеально підстриженого газону до стриманого освітлення фасаду, видає його статус.

Я дивлюся на будівлю крізь скло, і мої пальці ще сильніше впиваються в краї чужого піджака.

— Ви живете тут? — тихо питаю, не поспішаючи відстібати пасок безпеки.

— А ви очікували побачити гуртожиток для викладачів? — Адам глушить двигун, і в салоні зависає тиша.

Він не чекає моєї відповіді, виходить з машини й обходить її, щоб відчинити мої дверцята. Ніби я сама не впоралася б. Але я мовчки виходжу, кутаючись у його піджак, який пахне кедром ним.

Ми підходимо до дверей. Адам прикладає палець до сенсорного замка, лунає тихе клацання, і він пропускає мене всередину.

У коридорі автоматично спалахує приглушене світло. Я зупиняюся на порозі, не наважуючись зробити крок далі. Усередині будинок виявляється саме таким, яким я підсвідомо уявляла простір Адама. 

Три просторі кімнати, які плавно перетікають одна в одну. Ніяких зайвих деталей, темне дерево та сірі відтінки, великі вікна, закриті шторами. Тут неймовірно чисто і… затишно. 

— Роззувайтеся, — його низький голос лунає надто близько за моєю спиною і я здригаюся.

Він обходить мене, знімає взуття й проходить углиб будинку, вмикаючи світло. Я повільно стягую кросівки. Підлога виявляється теплою, і цей контраст із холодною вулицею змушує моє тіло мимоволі розслабитися.

— Проходьте на кухню, Сандро. Я зараз зроблю  чай.

Кухня об’єднана з вітальнею, з великим островком посередині та високими барними стільцями. Адам уже встиг зняти краватку й розстебнути верхні ґудзики білої сорочки. Він закочує рукави до ліктів, і я на секунду залипаю на тому, як напружуються його плечі, коли він дістає чашки. Цей домашній вигляд навіть не в'яжеться з тим суворим ректором.

Я сідаю на краєчок барного стільця, не знімаючи його піджака. Відчуваю себе безглуздо. Студентка в домі ректора посеред ночі. Якби Ліка зараз мене побачила, в неї б стався інфаркт від захвату. А в мене зараз станеться нервовий зрив від напруги.

Адам ставить переді мною велику чашку, з якої піднімається пара з ароматом бергамоту та якихось трав. Сам він сідає навпроти, по інший бік, але нічого собі не наливає. Лише спирається ліктями на стільницю і дивиться на мене.

— Пийте, — спокійно наказує він.

Я обхоплюю чашку двома руками і гарячий фарфор обпікає змерзлі пальці, але це приємний біль. Я роблю маленький ковток. Смачно.

— Дякую, — бурмочу, не піднімаючи очей.

— А тепер розказуйте.

Я завмираю, коли чашка завмирає за міліметр від моїх губ.

— Що саме? Як пройшла моя перша пара з макроекономіки? — я натягую на обличчя свою найкращу іронічну усмішку й нарешті дивлюся на нього. — Викладач трохи нудний, але загалом...

— Сандро. — Він вимовляє моє ім’я так, що іронія миттєво розсипається на попіл. Тембр стає жорсткішим, а очі звужуються. — Залиште жарти для своїх одногрупників. Чому ви сиділи в ресторані в такому стані й сказали, що вам нікуди йти?

Я нервово ковтнула. Мені треба захищатися. Це єдине, що я вмію робити добре.

— Я не казала, що мені нікуди йти. Я просто... вирішила змінити обстановку. Знаєте, творча криза, пошук себе, нічна романтика міста.

— Ви погана брехуха, — Адам не зводить з мене свого важкого погляду і ніби сканує мене наскрізь. — Що сталося вдома?

— Нічого.

— На вас хтось напав?

— Ні!

— Тоді від кого ви втекли? Від матері?

— Моя мама на нічній зміні, — випалюю я раніше, ніж встигаю прикусити язика.

Адам ледь помітно схиляє голову і ловить кожне моє слово, заганяючи в кут.

— Якщо матері немає вдома, значить, там був хтось інший. Хтось, поруч із ким ви відчули себе настільки небезпечно, що вибігли на вулицю навіть нормально не одягнувшись.

Мої пальці стискаються на чашці, бо він занадто розумний та проникливий.

— Адаме Кириловичу, давайте ми просто...

— Хто це був, Сандро? — його голос падає ще на пів тону, перетворюючись на вібруючий наказ, якому неможливо опиратися.

Я опускаю голову і у горлі стає сухо. Весь мій сарказм кудись зникає, залишаючи лише відчуття огиди до самої себе. Чому я маю вивертати перед ним душу? Чому саме перед ним?

— Мій вітчим, — слова вириваються майже пошепки.

Я відчуваю, як Адам напружується. Навіть не бачачи його обличчя, я відчуваю, як змінюється енергетика в кімнаті. 

— Він щось вам зробив? — тон ректора стає крижаним і в ньому більше немає тієї м'якої вимогливості.

— Ні. Не в тому сенсі, про який ви подумали, — я швидко хитаю головою, піднімаючи погляд. — Він мене не бив. І... нічого такого. Просто він знову напився й почав розказувати, як я маю жити.

Я роблю ще один ковток чаю, хоча смаку вже не відчуваю. Слова ллються самі собою, ніби якась дамба всередині мене прорвалася.

— Він постійно чіпляється. Словесно. Але сьогодні... він зайшов у мою кімнату без дозволу. Став у дверях і дивився так... — мене знову пересмикує від згадки про цей погляд. — А потім схопив за руку й почав розказувати, яка я стала доросла. Навіть торкався мого волосся. І це було... огидно, тому я просто втекла.

Я замовкаю, дивлячись на свої руки. От і все. Тепер він знає, яка жалюгідна в мене реальність. У цей момент я чекаю на співчуття та якісь чергові правильні слова дорослої людини про те, що треба поговорити з мамою або викликати поліцію.

Але Адам мовчить. Раптом я піднімаю очі і здригаюся. Його обличчя перетворилося на камінь. Жоден м'яз не рухається, але в його зелених очах вирує така лють, що мені стає не по собі. Адам повільно, дуже повільно піднімається зі стільця. Його руки, які ще хвилину тому спокійно лежали на столі, тепер стиснуті в кулаки.

Він відвертається від мене і робить кілька кроків кухнею, ніби йому раптом стало замало місця.