Розділ 5

Сандра 

Вітер пробирає до кісток. Я швидко йду вулицею, намагаючись не думати про те, як сильно тремтять мої руки. Кожен крок віддається ехом в порожніх вечірніх провулках. Температура різко впала, і повітря здається крижаним.
Куди мені йти?

Додому ні за що не піду. Від однієї думки про ту квартиру, про погляд вітчима, його руку, що тягнеться до мого волосся, мене просто колотить.

 Повернутися туди зараз — означає визнати свою безпорадність. Можливо, до мами на роботу? Хоча вона на нічному чергуванні, втомлена й  заклопотана пацієнтами. Якщо я з’явлюся там, вона почне панікувати, розпитувати, а я не зможу їй збрехати. Але й сказати правду не зможу, бо це зруйнує її віру у «щасливу родину»

До Ліки? Це означає купу запитань. Балачки на кухні до самого ранку, гарячий чай та співчутливі погляди. Доведеться все пояснювати, розкладати по поличках власне приниження, а я зараз просто не маю на це ніяких сил. Я хочу зникнути, хоча б на кілька годин. Щоб ніхто мене не чіпав, не дивився на мене і нічого не вимагав.

Ноги самі, приносять мене до знайомих дверей ресторану у якому я працюю.

Я заходжу через службовий вхід. Тепле повітря з ароматом кави одразу вдаряє в обличчя. Контраст із вулицею настільки сильний, що я мимоволі здригаюся всім тілом.

Марта саме стоїть за баром і протирає келихи. Почувши кроки, вона піднімає очі і її звична привітна усмішка миттєво згасає.

— Ти чого тут? — вона хмуриться, відкладаючи рушник. — У тебе ж сьогодні вихідний.

— Можна я просто посиджу? — мій голос зрадницьки тремтить, звучить жалюгідно і тихо. Я прочищаю горло, намагаючись здаватися спокійнішою. — Десь у куточку. Мені треба просто пересидіти.

Марта зупиняється, але нічого не питає. Її погляд уважно вивчає моє обличчя, розтріпане волосся та збите дихання. У цій сфері швидко вчишся читати людей. Вона розуміє, що зараз питання зайві.

— Стіл у самому кінці залу вільний. Той, що за колоною, — спокійно каже вона. — Там темно і ніхто туди не ходить. Іди сідай, зараз принесу тобі гарячого чаю.

Я вдячно киваю, бо на слова вже не вистачає повітря, і пробираюся туди й падаю на м'який диванчик. Тут справді затишно, мене майже не видно з центру залу. Внутрішнє тремтіння потроху відпускає, залишаючи після себе лише тупу злість. На вітчима. На себе, бо дозволяю цій ситуації вибивати мене з колії. На те, що мені навіть нікуди піти.

Марта підходить і ставить переді мною чашку чаю та тарілку з вишневим десертом.

— Я не замовляла, в мене з собою майже немає грошей... — починаю я.

— Це від мене, — обрізає вона, не даючи мені закінчити. — Їж і грійся. Якщо хтось спитає, кажи, що тестуєш нове меню.

Дівчина йде, залишаючи мене наодинці. Я обхоплюю гарячу чашку змерзлими долонями й відчуваю як тепло повільно переходить у шкіру.

Грає тиха, ненав'язлива музика. Зал напівпорожній, лише кілька пар сидять за столиками біля вікон. Я роблю повільний ковток і заплющую очі. Можливо, тут я зможу заспокоїтися. Аж поки вхідні двері не відчиняються.

Я автоматично дивлюся туди. Це звичка офіціантки — завжди контролювати вхід.

І я перестаю дихати. Це якийсь злий жарт. У цьому великому місті тисячі закладів. Сотні тисяч людей. Яка ймовірність, що саме сьогодні, саме в цей час сюди зайде він?

Але на порозі стоїть Адам. На ньому темне розстебнуте пальто та строгий діловий костюм. З ним ще якийсь старший чоловік. Адміністраторка миттєво розпливається в найщирішій усмішці й веде їх до столика.

Тільки не сюди. Будь ласка, хай сядуть десь біля вікна.

Але вони проходять углиб і сідають неподалік. Адам опиняється обличчям прямо до мого кутка.

Я панічно втискаюся в диван й ховаюся за широким листям великого декоративного вазона. Якщо я не рухатимуся, якщо не видам жодного звуку, він мене не помітить тут.

Адам замовляє щось, навіть не відкриваючи меню і уважно слухає співрозмовника. Його обличчя зосереджене й суворе. Справжній ректор. Дорослий, серйозний чоловік, який вирішує якісь свої великі справи. Здається, між тим Адамом, який рятував мене від нав'язливого гостя, притискаючи до себе, і цим — величезна прірва, яку неможливо подолати.

Аж раптом через кілька хвилин його погляд повільно ковзає залою. Очі зупиняються на колоні і...проходять далі.

Я тихо видихаю, думаючи, що небезпека минула. І в цей момент він повертає голову назад. Прямо на мій куток.

Я завмираю, боячись навіть моргнути. Відстань між нами метрів десять, але я відчуваю цей  темний погляд власною шкірою.

Він мене побачив... Я більше ніж впевнена у цьому. Але на його обличчі не здригається жоден м'яз. Він ще секунду дивиться в мої очі, а потім  спокійно відвертається і продовжує розмову з гостем.

Чудово. Черговий майстер-клас з ігнорування від Адама Кириловича. А можливо, це навіть на краще. 

Я переконую себе в цьому. «В університеті не повинно бути навіть натяку на те, що між нами є щось особисте». «Більше не провокуйте мене». Я пам'ятаю кожне його слово, сказане біля автомата. Я й не збиралася напрошуватися. Хай сидить і п'є свою каву.

Минає десь, добрих пів години. Час тягнеться нестерпно повільно. Я допиваю чай, намагаючись не дивитися в його бік, але мій погляд постійно, зрадницьки повертається туди.

Чоловік, що сидів з Адамом, нарешті піднімається. Вони тиснуть руки, обмінюються кількома фразами, і гість іде до виходу.

Адам залишається сам. Я опускаю очі на вже давно порожню чашку. Я починаю колупати пальцем край серветки в надії, що зараз він розрахується і піде. Він доросла, зайнята людина, йому немає діла до якоїсь студентки.

Але замість того, щоб покликати офіціанта, я чую впевнені кроки. Вони наближаються до мого столика й зупиняються поруч.

Я повільно, дуже повільно піднімаю голову. Адам стоїть біля мого дивана. Одна рука схована в кишеню штанів. Він дивиться на мене зверху вниз, і в його очах немає тієї ранкової холодності.