Розділ 4

Сандра

— Сандро… — Його голос звучить зовсім інакше, ніж хвилину тому.

Я все ще стискаю пальцями його сорочку, а його гаряча долоня лежить на моїй талії. Між нами така мала відстань, що достатньо просто трохи підняти підборіддя, і я майже роблю це.

Адам різко видихає й першим відводить погляд, наче приходячи до тями. Його рука зникає з моєї талії. Він ставить мене рівно на ноги й відступає.

Я відчуваю різкий холод там, де секунду тому була його долоня.

— Все добре? — спокійно питає він.

І ось знову це рівне обличчя та ідеальний контроль. Ректор повернувся.

— Залежить від того, чи пережила моя шоколадка падіння. — Я нервово поправляю кофту.

Адам навіть не всміхається, а його погляд стає жорстким.

— Я серйозно. Ви не вдарилися?

— Ні.

— Це добре.

Він нахиляється, підіймає мій батончик і простягає його мені.

— Дякую, — я забираю шоколад.

— І на цьому все.

— А що ще? — Я завмираю.

Ректор дивиться прямо на мене, тримаючи тепер безпечну дистанцію.

— Що це тільки що було?

— Я перечепилася, — я вигинаю брову, сильніше стискаючи батончик.

— Ви чудово розуміє, що я питаю не про це. А про інше.

І я розумію. Ще й як.

— А якщо я не розумію?

— Олександро.

Він вимовляє моє ім’я як попередження. І мені чомусь хочеться всміхнутися, бо він аж занадто старається повернути свою непроникність.

— Ну добре... Розумію.

— Тоді більше не провокуйте мене.

— Я? Тобто це я вас мало не поцілувала? — Я кліпаю від здивування.

Його обличчя напружується.

— Саме про це я й говорю. В університеті не повинно бути навіть натяку на те, що між нами є щось особисте.

— А між нами є щось особисте?

Він замовкає, а я не стримую легкої усмішки.

— Ви знову за своє,  — в його очах спалахує роздратування. — Перевіряєте, наскільки далеко можете зайти.

Я піднімаю долоні в примирливому жесті.

— Зрозуміла.

Він явно мені не вірить, але я справді вирішую відступити, бо все ж, він має рацію. Він ректор. Я студентка. І я бачу, що для нього це не просто слова.

— До побачення. — Адам бере пляшку води.

Звучить так офіційно, що мені хочеться розсміятися.

— До побачення, Адаме Кириловичу. — Він робить кілька кроків до виходу, і я не втримуюсь, — Адаме Кириловичу?

Він повільно повертає голову.

— І все-таки дякую за порятунок, — я показую батончик.

На секунду в кутику його губ щось здригається, але він миттєво це приховує.

— Дивіться наступного разу під ноги.

— А ви наступного разу не ловіть.

— Наступного разу не буде. — Його погляд стає важчим та темнішим.

— Це ми ще побачимо, — кидаю я, перш ніж встигаю подумати.

Адам мовчить кілька секунд. А потім просто йде.
Я дивлюся йому вслід і тихо сміюся. Якби він справді нічого не відчував, йому б не довелося так старанно пояснювати мені власні межі.

Додому я повертаюся після сьомої. У квартирі тихо, тільки з кухні працює телевізор і пахне чимось смаженим. Мами немає.

— Мам? — Я роззуваюся.

— На зміні вона, — лунає з кімнати.

Я завмираю. Блін. Вдома тільки вітчим. Мама працює медсестрою і постійно бере додаткові зміни. Поки вона цілими днями на ногах, її чоловік уже другий місяць «активно шукає роботу» переважно лежачи на дивані.

Я заходжу на кухню. На столі стоїть порожня тарілка і дві пляшки пива, одна з яких напівпорожня.

— Привіт. — Віталій розвалився на стільці в розтягнутій майці.

— Ну нарешті. Щось ти пізно сьогодні.

— У мене були пари.

Я дістаю з холодильника йогурт. Найкраща тактика з ним — не починати розмову. Коли він тверезий, він ще може бути нормальним, але варто йому випити, як його ніби підміняють.

— А нормально повечеряти? Мати готувала, старалася.

— Я не хочу. Потім поїм.

— Сядь, — він криво всміхається. — Поговоримо.

— Я втомилася. Багато занять, ще робота.

— Офіціанткою, — він фиркає. — А що ти там одягаєш? Спідничка коротка?

Моя рука завмирає на дверній ручці і я повільно обертаюся.

— Яка тобі різниця? Я вдягаю звичайну форму.

— А що такого? Питаю просто.

Я йду до своєї кімнати і зачиняю двері. Замка на них немає, тому я падаю на ліжко і відкриваю переписку з Лікою. Вона завалює мене питаннями про ректора, але я відбуваюся короткими відмазками. Відклавши телефон, я знову думаю про Адама і мимоволі торкаюся талії, де сьогодні була його рука.

Кроки в коридорі змушують мене напружитися. Вони зупиняються, лунає один стукіт, і двері миттєво відчиняються. Я різко сідаю.

— Я не дозволяла заходити.

— А це що, чужа квартира? — вітчим стоїть на порозі. У руці нова пляшка, а погляд мутний.

— Мені треба займатися навчанням. — Він не йде, а натомість робить крок у кімнату. — Мені не подобається, коли ти заходиш без дозволу, — я одразу встаю з ліжка.

Він дивиться на мене, повільно ковзаючи поглядом по моїй фігурі. І всередині все стискається від відрази.

— Гарно вдяглася сьогодні. Для університету прямо дуже.

— Звичайно я вдяглася. Вийди з моєї кімнати.

— Чого ти така колюча зі мною? Я взагалі-то комплімент зробив.

— Будь ласка. — Я підходжу до дверей і відчиняю їх ширше, але Віталій не рухається.

— Твоя мати багато працює, а ти їй не допомагаєш. Заробляєш копійки.

— А ти зараз скільки заробляєш? — виривається в мене.

Його обличчя миттєво змінюється й стає злим.

— Дуже розумна стала? Я взагалі-то чоловік твоєї матері!

Він робить крок до мене. Я відступаю, але він ловить мене за зап’ястя.

— Пусти! — я різко смикаю рукою.

Він відпускає, але усміхається тією самою мерзенною усмішкою.

— Чого ти смикаєшся? Ти іноді так поводишся, ніби я якийсь збоченець. — У мене всередині все холоне.