Розділ 2

Сандра

Я прокидаюся за три хвилини до будильника.
І ще до того, як остаточно розплющую очі, розумію, що майже не виспалася. Але я усміхаюся... Просто лежу під ковдрою, дивлюся в стелю й безглуздо всміхаюся.

— Ні, — кажу сама собі й натягую ковдру на обличчя. 

Це вже ненормально. Я не з тих дівчат, які після одного поцілунку вигадують імена спільним дітям. Тим паче поцілунок був випадковим. Я попросила чоловіка прикинутися моїм хлопцем. А він вирішив підійти до ролі відповідально. От і все. Нічого особливого.

Раптом мій телефон починає верещати під подушкою. Я наосліп знаходжу його й вимикаю будильник.

Перший день нового семестру. Саме сьогодні мені найбільше хочеться залишитися в ліжку, випити літр кави й перестати думати про чоловіка, якого я більше ніколи не побачу. Особливо про те, як він дивився на мене перед поцілунком. І про його гарячу долоню на моїй талії.

— Так, Сандро. Досить! — кажу голосніше, наче мої думки можуть злякатися й розбігтися.

Але не розбігаються. Замість цього перед очима знову з'являється Адам. До біса впевнений у собі. Із цією його ледь помітною усмішкою, від якої хотілося одночасно закотити очі й підійти ближче.

Я різко відкидаю ковдру. Все. Університет. Навчання. Вчорашній вечір залишається вчорашнім вечором.

За двадцять хвилин я вже стою перед дзеркалом і намагаюся вирішити, що зробити з волоссям. Зібрати чи розпустити?

Я стягую своє довге волосся у високий хвіст, дивлюся на себе секунди три й одразу знімаю резинку. Ні. Не подобається. Блакитні й рожеві пасма падають на плечі, одне бірюзове вперто лізе мені в обличчя. Я заправляю його за вухо, але через секунду воно знову вислизає.

Я нахиляюся ближче до дзеркала. Очі блищать, щоки горять, наче не я вчора до першої ночі бігала з тацями, а потім ще пів ночі переверталася в ліжку.

Надягаю світлий топ, коротку рожеву кофту на блискавці та улюблені джинси. Нічого особливого. Звичайна я.

Беру зі столу телефон, перевіряю повідомлення. І тільки тоді ловлю себе на дурній думці. А чого я взагалі чекала? У нього немає мого номера, а у мене немає його. Він навіть прізвища мого не знає. Для мене він просто Адам. Три хвилини фальшивих стосунків і один зовсім не фальшивий поцілунок.

Я кидаю телефон у сумку. От і добре. Так навіть простіше.

Біля університету, як завжди в перший день, шумно. Усі обіймаються після канікул, скаржаться на розклад і п’ють каву на сходах. Я ледве встигаю пройти через головний вхід, як поруч з'являється Ліка.

— Привіт. Ти чого така дивна? З усмішкою до вух.

Ліка стоїть поруч із великим стаканчиком кави в руці й дивиться на мене своїми карими очима так уважно, наче прийшла сюди не на навчання, а особисто мене допитувати. У неї темне пряме волосся трохи нижче плечей, сьогодні зібране крабиком, чорні джинси, біла футболка й світла сорочка зверху. Ми дружимо з першого курсу.

— Привіт. Я просто в хорошому настрої. —  дивлюся на подругу.

— Ще й губи нафарбувала.

Я автоматично торкаюся пальцями рота і перед очима миттєво спливає вчорашній поцілунок. Я різко забираю руку, але Ліка вже щось запідозрила.

— А-а-а. Тепер усе ясно. У тебе хтось з'явився.

— Ні.

— Значить, хтось був.

— Ми можемо просто  йти до аудиторії? — Я зупиняюся посеред коридору.

— Можемо. Але тільки після того, як ти все мені  розкажеш.

— Немає чого розповідати. — відповідаю я, але бачу, що подруга мені не вірить.

Тому я тяжко видихаю.

— Його звати Адам. Вчора на роботі один тип не розумів слова «ні». Я попросила Адама вдати мого хлопця.

— І як він допоміг? — Ліка примружується.

— Він... він поцілував мене.

— Що?! — Подруга різко хапає мене за лікоть, змушуючи зупинитися і кілька студентів попереду озираються.

— Тихіше ти!

— Він тебе поцілував? А ти? Сандро!

— Ну… теж.

На її обличчі розквітає така щаслива посмішка, що мені одразу хочеться провалитися крізь підлогу.

— Оце вже цікаво! Номерами хоч обмінялися?

— Ні.

— Ну ви серйозно? Поцілувалися і розійшлися?

— Він довіз мене додому.

Ліка зупиняється і дивиться на мене так, ніби я прибулець.

— А він хоч красивий?

Перед очима чоловік з'являється надто чітко. Темне волосся, спокійний, пронизливий погляд. Такий дорослий та зібраний.

— Нормальний.

— Скільки йому років?

— Не знаю. Але виглядав дорослим.

— Ти взагалі хоч щось про нього знаєш?

— Його звати Адам і він не п'є віскі. Бо я переплутала його замовлення. — Ліка закочує очі, але змінити тему не встигає. — До речі, навіщо нас усіх сьогодні збирають? — питаю я, щоб відволікти її.

— Нового ректора представлятимуть. Кажуть, молодий.

— Молодий для ректора — це п'ятдесят замість сімдесяти? Сподіваюся, це буде швидко. Якщо він зараз сорок хвилин розповідатиме про дисципліну, я засну.

Ми заходимо до великої актової зали, навіть не підозрюючи, що найцікавіше за сьогодні ще попереду.

Місць майже не залишилося, тому ми сідаємо десь посередині. Я кидаю сумку під стілець і готуюся нудьгувати. На сцені стоїть кілька людей з адміністрації.

— Сандро, — шепоче Ліка. — Дивись на сцену.

Я підіймаю очі. І світ навколо на секунду просто вимикається. На сцену виходить він... На ньому  темний костюм, біла сорочка, ідеально підібрана краватка. А на обличчі жодної легкої усмішки. Навіть натяку на того чоловіка, який ще кілька годин тому питав, чи боюся я його.

— Ні, — шепочу, не кліпаючи.

— Що? Сандро?

Чоловік із мікрофоном урочисто оголошує:

— Раді офіційно представити нового ректора нашого університету — Розумовського Адама Кириловича.

У мене всередині все обривається й падає кудись у район шлунка.

Адам. Кирилович. Розумовський. Наш. Новий. Ректор. Господи, я вчора цілувала ректора.