Розділ 1

Сандра

Завтра починається новий семестр. Ця думка псує мені вечір набагато більше, ніж туфлі, в яких я стою вже п’яту годину. Я обережно переставляю келихи на таці й кидаю погляд на годинник над баром.

Ще три години. Чудово. Просто чудово.

— Сандро, стіл біля вікна, — на ходу кидає адміністраторка. — І не затримуйся там. Гості важливі.

Наче за іншими столами сидять неважливі.

Я підхоплюю тацю й пробираюся між столиками. Сьогодні тут закритий вечір. Багато чоловіків у  костюмах, жінок у дорогих сукнях, музики й розмов про речі, у яких я нічого не розумію. Та й не хочу. Моя справа проста: принести, забрати, привітно усміхнутися й нічого не перекинути комусь на голову.

А завтра зранку в університет. Знову пари, ранні підйоми та викладачі, які чомусь вважають свій предмет єдиним сенсом мого життя.

Я ставлю келих перед жінкою, наступний — перед її супутником, а третій переношу до сусіднього столика.

— Ваш віскі.

Чоловік піднімає на мене очі і я на секунду зависаю. От просто на секунду, але цього вистачає, щоб роздратуватися на власну реакцію.

Його темне волосся, акуратно вкладене. Біла сорочка під темним піджаком. Годинник на зап’ясті, який, підозрюю, коштує більше, ніж я зароблю за найближчі кілька місяців. Але річ навіть не в грошах, а... у його погляді.

— Це не моє, — рівно говорить він.

Я опускаю погляд на келих. Потім на маленьку картку-шпаргалку на таці. Чорт.

— Точно?

— Думаю, я пам’ятаю, що замовляв. — Його брова ледь помітно злітає вгору.

— Зараз знайду ваш напій. — я швидко забираю келих назад на тацю.

— Не поспішайте. — Тепер він усміхається відкрито, хоч і стримано, але від цього виразу обличчя одразу змінюється.

Я розвертаюся та йду до бару. І тільки пройшовши половину зали, ловлю себе на тому, що безглуздо всміхаюся.

— Що? — питає Марта, коли я ставлю перед нею чужий віскі.

— Переплутала замовлення.

— З ким? Ого... — Вона здивовано визирає через моє плече.

— Мінералка без газу і лимон окремо. — вона хмикає й ставить переді мною інший келих.

Я дивлюсь на цю воду так, ніби бачу вперше.

— Серйозно? Він сидить на вечорі, де люди п’ють алкоголь по ціні моєї стипендії, і замовляє воду?

— Значить, розумний. Або за кермом.

Та яка мені різниця? Абсолютно ніякої. Тому я повертаюся до його столика.

— Спроба номер два. — Ставлю воду, поруч — блюдце з часточками лимона.

— Уже краще. — Він переводить погляд із келиха на мене.

— Не дякуйте.

— Я й не планував.

Я злегка звужую очі й знову бачу ту саму тінь усмішки на його губах. Нестерпний. Красивий, але нестерпний.

— Гарного вечора.

— І вам.

Цього разу я не озираюся, хоча між лопатками так і свербить бажання обернутися.

За годину я майже про нього забуваю.
Гості стають гучнішими, на столах множаться порожні келихи, адміністраторка нервує. Я ношу тарілки, міняю прибори й мрію тільки про те, щоб скинути ці кляті туфлі.

— Красуне. — Я продовжую складати посуд на тацю, навіть не відразу зрозумівши, що звертаються до мене. — Я до тебе звертаюся.

Я піднімаю голову. Біля столу стоїть чоловік років сорока в сірому піджаку і дивиться так, що бажання бути ввічливою зникає миттєво. Він уже кілька разів смикав мене: то лід йому принеси, то серветку.

— Вам щось потрібно?

— Номер твого телефону. — Він розтягує губи в самовпевненій усмішці, а я мовчки беру тацю.

— Мого номера в меню немає. Гарного вечора.

— Почекай. — Він перехоплює мене за лікоть.

Хватка не сильна, але цього достатньо, щоб по тілу пробігла хвиля огиди. Тому я різко висмикую руку.

— Не треба мене торкатися.

— Та не нервуй ти так. Я ж просто хочу познайомитися.

— А я не хочу.

Я говорю це холодно і чітко. Нормальній людині цього б вистачило, але в його очах лише прослизає азарт.

— У тебе хлопець є?

Ненавиджу це питання. Наче мого «ні» недостатньо, і єдина поважна причина відмовити — це наявність іншого чоловіка.

— Є. — Брешу без жодних докорів сумління.

— І де ж він?

Мій погляд гарячково ковзає по залі. Можна покликати охорону чи адміністратора. Але він точно не відчепиться просто так.

Очі зупиняються на столику біля вікна. Сам чоловік стоїть неподалік і розмовляє з кимось.
Я навіть не даю собі часу на сумніви і просто йду прямо до нього.

— Вибачте.

Він обертається. Окидає мене уважним поглядом, потім дивиться кудись мені за спину й миттєво зчитує ситуацію. Співрозмовник поруч ввічливо киває й відходить.

— Знову переплутали замовлення? — спокійно питає він.

— Цього разу гірше. — Я роблю крок ближче, зменшуючи дистанцію. — Мені потрібна ваша допомога. Там один тип не розуміє слова «ні».

Його розслабленість зникає в секунду і погляд стає гострим.

— Який?

— Тільки не дивіться так відкрито.

Але здається йому байдуже і все одно дивиться.

— Он той у сірому піджаку?

— Так. Він просто причепився...

— Він домагався вас?

Від того, як різко холоднішає його тон, я кліпаю.

— Лише схопив за лікоть...

— Я розберуся. — На його вилицях різко напружуються жовна.

— Ні. — Я хитаю головою. — Не треба ніяких розбірок, будь ласка. Просто… представтеся моїм хлопцем.

Він трохи схиляє голову, пильно розглядаючи мене.

— Вашим хлопцем?

— На хвилин п’ять. Можна й на три, — випалюю я. — Допоможете чи ні?

У його темних очах з’являється щось схоже на інтерес. Він знову кидає короткий погляд мені за спину. Тип у сірому піджаку досі там і відверто витріщається на нас.

— Допоможу. Але є проблема.

— Яка?

— Він не дуже схожий на людину, яка повірить просто словам.

Я хмурюся, ще не встигнувши запитати, що він пропонує, як він робить крок назустріч. Його велика, гаряча долоня лягає мені на талію.

А наступної секунди він нахиляється й цілує мене.
Я завмираю. У голові вимикається світло, розсипаючись на короткі замикання. Я ж просила просто сказати! Сказати, а не...