Розділ 6

Старенький поштовий диліжанс, що знав куди кращі свої часи, важко і втомлено скрипнув на черговій промерзлій вибоїні, і я, вже призвичаївшись за ці дні до його жорсткого ходу, вчепилась в край сидіння. Добігав кінця четвертий день моєї подорожі на північ. Тут хочеш чи ні, а призвичаїшся.

Хоча я так втомилась… Те, що спочатку здавалось пригодою, перетворилось на справжнє випробування. І я й подумати не могла, що воно забере в мене стільки сил.

Зрештою, з чим мені порівнювати? До того ранку, коли я, начепивши наплічник і обійнявши батьків та Ерана на прощання, попрямувала вуличками рідної Бронри до стоянки поштових диліжансів, мені не доводилось подорожувати далі нижніх кварталів. Я чудово знала рідне місто, але за його стіни не виходила ніколи. Принаймні цього не памʼятала.

Але тоді, крокуючи залитими осіннім дощем вуличками, про подорож я не думала. Страшно було усвідомлювати, що от-от позаду лишиться все колишнє життя: маленький будиночок, просякнутий ароматами свіжої випічки, мамині обійми, такі міцні і теплі, батькова мовчазна підтримка і похмурий погляд брата. Там залишиться академія, мої темні справи, про які пам'ятатиме Сокіл, може Джоні, якщо він взагалі про мене згадуватиме, і катакомби під “Срібною уршею”, що розкинулись, мов лази велетенського хробака під всією Бронрою.

Там залишаться спогади, які я твердо вирішила поховати в самій глибині памʼяті, проте вони стільки разів спливали в памʼяті за ці чотири дні… Я й уявити собі не могла, наскільки часто згадуватиму ту єдину ніч, коли наближалась до стоянки диліжансів і відшукувала той єдиний – на північ до Харату.

– О, я вже думав, що не прийдеш, – усміхнувшись краєм губ, промовив Брай, якого я тут побачити взагалі не сподівалась. – Подумав, що даси собі ще тиждень і поїдеш наступним диліжансом.

Так, можна було побути ще тиждень вдома. Побути з родиною, простежити за Ераном. Але час так стрімко витече між пальців. А що потім? Знову зілля, знову зрив… І хтозна, може наступного разу…

Груди стиснуло від жаху, і я не дозволила собі навіть подумки промовити, що може статись. Ні, мені вдасться. Мені точно вдасться. Я впораюсь. Повинна. Як би страшно не було, як би не лякала невідомість попереду, мушу впоратись.

– Не бачу сенсу відтягувати, – спробувала усміхнутися колишньому однокурснику, але усмішка вийшла натягнута і крива. – А ти тут чому і навіщо?

– Тому, чому й ти, – розвів руками Брай. – На стажування їду. Служитимемо разом.

Мабуть, у мене був настільки ошелешений вираз обличчя, що Брай дещо нервово розсміявся. Але мене це жодним чином не зачепило.

Було чому. Брай Майкерс, худий, невисокий хлопчина, вічно з книгою в руках, ніяк не був схожий на бійця. До того ж він був природженим ритуалістом. Одним з небагатьох в академії. Але точно найкращим. Йому пророкували велике майбутнє. Він міг би стажуватись будь-де, але чомусь їхав до Харату. Що він там забув?

І я ледь не озвучила це запитання, але раптом прикусила язика. Чому б він туди не їхав, це його право і його справи. Зрештою, чи відповіла б я чесно на те ж запитання?

– Принаймні бодай одне обличчя буде знайоме, – усміхнулась на це я. – Навіть якщо служитимемо в різних… – хотілось сказати “вежах”, але так страшно було зурочити, що все сказала інакше: – кінцях фортеці.

– Авжеж, – усміхнувся у відповідь Брай. – В першому й другому кільці гарнізону краще триматись разом. Все ж…

Він замовк, не договоривши, але мені все одно по спині потягнуло морозним вітром. Я так впевнена була, що потраплю в одну з Веж. Але що як не вийде? Що як комендант фортеці відправить мене подалі? І як тоді потрапити за Щит?

І одразу ж задавила в собі цю паніку. Навіть якщо й так, то придумаю щось. Проберусь за Щит сама, навіть якщо це коштуватиме мені… всього. Зрештою, біс з ним, з дипломом. І з ліцензією. В мене є знання і в разі чого… Сокіл мені не відмовить у місці. Досвід Чорного алхіміка в мене вже є. Працюватиму на нього.

Головне, щоб вдалось втілити задумане. Головне, щоб усе, що я прочитала в монографії з зображенням рогатої сови на потріпаній обкладинці, виявилось правдою. А там… якось вже буде. І мабуть це дало мені сил не спіткнутись і не передумати, коли піднімалась у невеликий диліжанс.

За вікном знову затягнув осінній дощ. Він барабанив об дах старенького скрипучого диліжанса, стукав у маленьке віконечко, заливаючи так, що вулички Бронри розмивались, втрачаючи контур. І я не одразу зрозуміла, що це не лише дощ винен. Просто на очі навернулись сльози. Але разом з тим відступав страх, який весь час ні-ні, а стискав гострими кігтями серце, заважаючи навіть вдихнути. І лише коли Бронра залишилась позаду, я змогла вдихнути на повні груди, усвідомивши, що весь час чекала, що щось піде не так. Що в останню хвилину диліжанс зупинить магічна варта, мене витягнуть зі скрипучого екіпажа, звинуватять у… всьому, в чому я дійсно була винна. І все скінчиться, обірветься, так і не почавшись.

Але нічого такого не сталось.

Диліжанс стогнав і бурчав, але тягнувся на північ. А я помалу заспокоїлась, бездумно розглядаючи осінній пейзаж за вікном, і щиро була вдячна Браю, що звично розгорнув книгу і не намагався зі мною заговорити.

А пейзаж змінювався. Дощ змінювався мокрим снігом, а потім і дрібною сніговою крупою. Ставало все холодніше. Вологий холод пронизував до самих кісток, ніби збирався оселитись в тілі назавжди. І заснути здавалось просто нереально. Тож майже добу я не стулила очей. Але з часом втома все ж взяла гору.