4.3

Втім, на затяжні істерики часу не було. Тож, швидко опанувавши емоції і вручивши батькам баночку з маззю від обмороження, взялася за справи, котрі конче треба було зробити.

І ми взялися до справ. Поки мама змащувала батькові рани маззю, я розпалила вогонь у пічці і про всяк випадок на плиті нагріла кілька каменів. Замінили постіль, поки батько тримав Ерана на руках. Відчинили вікна, проганяючи зайву вогкість, коли іній на стінах розтанув. Це все було звичним до механічності, тож впорались ми швидко.

Вже за пів години, сидячи за столом у кімнаті Ерана, я одночасно їла пригорілий пиріг з капустою, запивала його гарячим травʼяним відваром і писала детальну інструкцію до всього того, що встигла приготувати. Заразом підписувала пляшечки і баночки, розставляючи їх групами. І при цьому намагалась вирахувати, на скільки всього цього добра має вистачити.

У віконне скло стукотів осінній затяжний дощ. Вітер шелестів ще не опалим листям. Страшенно хотілось спати. Викинути з голови все і просто відпочити. Надто вже насиченими були ці два дні. Хоча відпочину дорогою до Харату. Відчуваю, що встигну зненавидіти цей шлях на край Імперії.

Тож я пощипала себе за щоки, зробила великий ковток чаю і знову повернулась до роботи. За моїми підрахунками, наступні місяці три у батьків була можливість без моєї допомоги впоратись з даром Ера. А там я натомість зі шкіри вилізу, та щонайменше приготую ще зілля і відправлю з поштовим диліжансом, або, якщо дуже пощастить, то відшукаю той самий артефакт, про який випадково вичитала в одній старій пошарпаній монографії, яку відшукала у бібліотеці Сокола.

Брат важко зітхнув уві сні, і я вмить розвернулась до нього, затамувавши подих. Мимоволі я все чекала, що щось піде не так. Зрештою, мої експерименти могли коштувати йому життя. Проте дарма: зілля подіяло і, схоже, йому просто щось снилось.

Тож я перевела подих і в кінці всіх рекомендацій дописала адресу й імʼя алхіміка, до якого можна звернутись, якщо щось піде не так.

Старенький і глухуватий на одне вухо естр Вієн колись був чудовим алхіміком. І настільки слизьким типом, що одночасно мав справи і з Імператорською канцелярією, і з Соколом. При цьому його розуму і знань вистачило б не на одну адептку академії. Проте на питання, чому б не поділитись цими знаннями з молодим поколінням, тільки фиркнув. Адже не визнавав офіційної магічної політики і щиро вірив, що з Сірих земель ми цілком можемо мати не лише проблеми, але й вигоду.

Але навіть йому я не довіряла настільки, щоб розповісти про проблеми Ерана. Надто вже небезпечно це було. Зрештою, навіть тоді, на третьому курсі академії, я чудово знала, як чинять з такими, як Еран. Ще на ввідних лекціях розповіли, видавши розпорядження, як поводитись з магом, який не може контролювати свій дар. За ними я мала б одразу повідомити про нього у магічну варту, а там би вже винесли вердикт і, скоріш за все, або запечатали, або просто вбили Ерана. Адже при такому рівні сили не було жодних гарантій, що печать не зірве.

Звісно ж, і цю настанову я порушила. Хто б не порушив? Тому що я точно знала: Ерана чекає саме другий варіант вирішення проблеми. З вічної причини – самородків недолюблювали. Мало того що вони були самі по собі непередбачувані, то ще й позбавлені того виховання, яке втовкмачували змалечку благородним ессам. Фактично кожен самородок був потенційним нелегальним магом. Але ще мені здається, що була й інша причина – великі уми просто не розуміли, звідки в нас магія. Звісно, найпростіше було б списати все на те, що якомусь ессу прикортіло розважитись з низькородною дівкою, а там… кров не вода, десь магія та й прокльовувалась. І це було цілком логічне пояснення.

Сумніви зʼявились, коли мені в руки потрапила та сама монографія. От у ній були інші пояснення – така собі мутація, як з монстрами Сірих земель. Взагалі виявилась книженція досить-таки цікавою і точно протизаконною. За таку крамолу можна було й голови позбутись. Але тоді мені було не до таких дрібниць. Я готова була чіплятись за будь-яку можливість, усвідомлюючи, що й без допомоги магічної варти у десятирічного, ще не сформованого хлопчика опанувати таку силу шансів фактично немає.

Зілля для стабілізації магічного дару у випадку нервових потрясінь нам про всяк випадок видавали в академії. Виключно як тимчасове рішення і засіб за нагальної потреби. Проте до двадцяти років зазвичай дар устоявся б навіть у самородків. Хоча саме ми вважались нестабільними. Тому у нас було більше занять з фізичної витривалості і годин медитацій. Але зілля я все ж носила з собою.

Воно тоді й врятувало Ерана. І ще випадок. Адже навіть думати не хочу, що сталось би, якби того дня мені не закортіло забігти додому, а не звично лишитись на ніч в гуртожитку.

Як зараз памʼятаю, як кольнуло тривогою серце і ноги немов самі понесли мене в рідний дім. Здавалось, чого б це? І усвідомила, що передчуття мене не обдурили, коли побачила брата, що буквально крижанів на ліжку і ніхто нічого не міг з цим зробити. Лікар, добрий батьків друг, розводив руками, адже його викликали, аби оглянути побитого у вуличній бійці пацієнта, а тут – магічний зрив. Що зрозуміло. Слава всім богам, він бодай не доніс, куди належало, і нашу таємницю старанно оберігав. Я ж зробила те єдине, що спало на думку – влила брату зілля, що носила з собою.

Тоді воно подіяло. Наступного разу – вже ні. І прийшло усвідомлення, що виносити зілля з академії – не вихід. Виникнуть питання і так. А якщо ще й у таких кількостях…

Мені конче була потрібна лабораторія.