3.4

– Отже, Харат, – наповнюючи мій келих червоним вином, задумливо протягнув Сокіл, поки я віддавала належне запеченій качиній грудці. – В мене є там люди.

Хто б сумнівався. Мені здається, його люди були всюди. Навіть у палаці імператора. Але ці думки я залишила при собі. Зрештою, мені було цікаво, до чого веде його кримінальна величність.

– За тобою наглянуть, – вирішив Сокіл, побарабанивши пальцями по столу і піднявши свій келих з вином. – За твоє успішне стажування, Еріко.

Я свій келих брати до рук не поспішала. По-перше, ще свіжі були згадки про варейку. По-друге, мала деякі зауваження, які збиралась озвучити прямо зараз.

– Це необовʼязково, – видихнула я, відклавши виделку і поглянувши прямо на Сокола. – Наглядати за мною. І сама впораюсь…

– За тобою. Наглянуть! – коротко і твердо припечатав у відповідь він.

Я вперто стиснула губи, не відводячи погляду від свого покровителя. Страшенно хотілось поскандалити і запустити в його абсолютно спокійну фізіономію чимось важким. І тільки усвідомлення марності цих маневрів зупиняло мене. Зрештою, якщо Сокіл щось для себе вирішив, то хоч об стіну вбийся, а він зробить, як собі надумав.

– Навіщо ти це робиш? – не втрималась від питання я. – Ти можеш знайти купу талановитих алхіміків, з якими буде в рази легше співпрацювати. Проте чомусь вчепився в мене.

Це дивувало не лише мене. Так, я була талановита. Куди вже правди діти? Але не настільки, щоб носитись зі мною і потурати всім моїм забаганкам. Проте Сокіл потурав: знаходив найрідкісніші, найдорожчі і найнезаконніші інгредієнти за лічені дні. І дуже сумніваюсь, що моя робота покривала всі його затрати. Проте жодного разу він навіть не натякнув на те, що я йому ще щось винна. І це спантеличувало і злило.

На наші з ним стосунки дивились косо. За спинами шепотілись, що ми коханці, і тому він все мені пробачає. Балує молоду коханку. Але ж між нами нічого такого не було. І бути не могло. Хоча часом я ловила на собі його погляди. Не сповнені бажання, а скоріше… смутку і жалю.

– Працюю на перспективу, – хмикнув Сокіл, але усвідомивши, що я не вражена його відповіддю і прийняти її такою, урізаною, не збираюсь, все ж тихо додав: – Ти мені декого нагадуєш, Еріко. Така відповідь тебе влаштує?

Не скажу, що мені воно подобалось, і тим паче – влаштовувало. Але я все ж кивнула.

Зрештою, я давненько здогадувалась, що не все так просто з цим моїм наймом. Я була копією матері. Хіба вона була шатенкою і очі – не ртуть, а шоколад. Але так – ми були дуже схожі. Подейкували, що мама вийшла за батька вже вагітною. І біля вівтаря стояли троє: мати, батько і, номінально, я. Шепотілись, що дитина не мала з Леном Ларенсом анічогісінько спільного. Але я не вірила. До появи в моєму житті Сокола. Та й потім… Зрештою, в мене був чудовий люблячий батько, що не мав жодного стосунку до криміналу. Тримав майстерню і працював з деревом. І навіть подумки я не хотіла замінити його на… Сокола. Певно тому ніколи й не піднімала це питання. І точно не ставитиму його матері. Минуле має залишатись в минулому.

– Цілком, – скривившись, кивнула я. І спохватившись, згадала ще про один борг і витягла з кишені перстень, позичений Соколом. – Повертаю цілий і неушкоджений.

Сокіл навіть не глянув на один з найдорожчих артефактів Імперії, продовжуючи свердлити поглядом мене.

– Залиш собі, – недбало кинув він. – Може ще знадобиться.

Але я мотнула головою. І вперто посунула артефакт ближче до Сокола.

– Слухай, Еріко, – не звернувши уваги на цей впертий бунт, подався вперед мій покровитель. – Може все ж передумаєш? Я дам тобі все, що забажаєш. Моя лабораторія – в твоєму розпорядженні. Я дістану тобі все, що ти хочеш. Навіть те, за чим ти так рвешся в Харат. Дай трохи часу. Залишся. І матимеш навіть більше, ніж тобі потрібно.

Пропозиція була з тих, від яких відмовлятись смертельно небезпечно. Принаймні, небезпечно говорити про це вголос. Але…

– Не впевнена, що навіть тобі вдасться пробратись в Леккаторію, – зітхнувши і відвівши погляд, промовила я. – А те, що мені потрібно, саме там. Зілля, які я готую, полегшать стан, але не вилікують. А я хочу саме вилікувати.

– І для цього, звісно, готова здохнути в землях вічних туманів, населених монстрами, – процідив Сокіл крізь зуби. І це вперше за час нашого знайомства його незворушність дала тріщину. – Ти не думала, що просто досить чіплятись за ілюзії? Може вже варто його відпустити?

І от тепер моя витримка дала немалу тріщину, і я глянула на нього зло, майже з ненавистю.

– Не тобі вирішувати, що мені варто зробити! – відповіла на це я, відкинувшись на спинку стільця і склавши руки на грудях.

В грудях мутною брудною хвилею піднімався гнів. Бо Сокіл міг зачепити мене. Йому це дозволено. Але тільки мене.

– Еріко, не знаю, чи тобі батьки казали колись, але часом… – Сокіл все ж відвів погляд, приділивши всю свою увагу іскрам у рубіновому вині. – Найвищий вияв любові – дозволити піти тому, кого любиш.

Я промовчала лише тому, що розуміла – мова зовсім не про мене. Але все одно не наважилась запитати, кого саме довелось відпустити Соколові.

– Звісно, я щиро вдячна тобі за поради. Але декуди навіть тобі лізти не варто, Соколе. З усією повагою.