3.3

Друг – дуже гучно сказано. У таких людей, як він, немає ані друзів, ані сімʼї. Насправді нас з Соколом повʼязували виключно взаємовигідні стосунки. Яких я щиро мріяла позбутись. Втім, не так це просто, коли в тебе особливо немає й вибору.

В просторій кімнаті, що Сокіл примудрився облаштувати з комфортом, було душно. Артефакт-обігрівач розжарився до червоного кольору, проте вічній волозі підземель програвав навіть він. Більшу частину кімнати займали шафи і шафки, які іскрили магією, аж очі різало. Диванчик з милими подушками і столик біля нього. Великий же стіл сьогодні був накритий на дві персони. Пахло травами, зіллями і трошки їжею. І я усвідомила, що востаннє щось суттєвіше за каву мала в роті вчора.

– Ніби в мене був вибір, – відмерла я, пройшовши кімнатою і присівши на диван.

Сокіл навіть не поворухнувся. Тільки хмикнув, підставляючи сухі руки до тепла обігрівача. Магію мій вимушений партнер любив. І, певно, щиро жалкував, що сам божественним даром не наділений і доводиться мати справу з такими, як я.

Хоча, відверто, на початку нашого знайомства мені здавалось, що він і сам маг. Надто вже зовнішність була… характерною. Сокіл не міг похвалитись високим зростом чи кремезною статурою: сухувате і ніби гостре обличчя посікли зморшки. Тонкі губи і гострий, мов дзьоб, ніс. Сиве коротке, але старанно і акуратно зачісане назад волосся. Повз такого пройдеш і не помітиш на вулиці. Разом з тим аура довкола нього була така, що навіть найтісніший натовп, мабуть, розступався перед ним.

Але найвиразнішими були очі. Жовті з великою чорною зіницею. Підозрюю, що саме завдяки їм він і отримав своє прізвисько. Коли він дивився прямо на тебе, здавалось, що бачить і твою душу, і всі твої таємниці. Втім, від Сокола важко було щось приховати. Особливо якщо він раптом тобою зацікавився. Принаймні, в мої таємниці він вліз не питаючи і, одного разу запропонувавши допомогу, отримав власного Чорного алхіміка.

– Вибір є завжди, Еріко, – повільно протягнув він.

– І я свій давно зробила, Соколе, – в тон йому протягнула я. – Інакше б мене тут не було.

Я глянула просто на нього, і лише довге знайомство з цим чоловіком дозволило помітити скупу криву усмішку на його обличчі.

– Сподіваюсь, ти знайшов собі нового алхіміка, – промовила я, не витримавши його погляду і, поставивши торбу на коліна, взялась шукати те, з чим до нього прийшла. – Боюся, що надалі я не зможу бути… тобі корисною.

На стіл рівним рядочком стали кілька пляшечок з сумішами, які Сокіл мені замовляв. Суміші іскрили сріблом, видаючи з головою того, хто їх виготовив. Але я знала, що цей чоловік мене не підставить навіть тепер. Коли я від нього піду. Адже я можу й повернутись, а він знову придумає, як мене втягнути в свої незаконні справи.

– Все ж твердо вирішила, – не запитував, а скоріше констатував Сокіл. – Шкода. Таких, як ти, ще спробуй знайти.

– Ти ж не думав, що я відступлюсь, – знизавши плечима, промовила на це я. – Тож чекаю плату і… мені потрібна твоя лабораторія. Востаннє…

– Пообідай зі мною, Еріко, – пропустивши повз вуха сказане мною, несподівано попросив він.

Погляд метнувся до накритого столу, і я усвідомила, певно, тільки тепер, що чекав Сокіл не партнера чи коханку, а мене. Справді чекав.

– А потім і оплата, і лабораторія. Зрештою, коли ми побачимось знову? Може, й ніколи.

Це правда. Сірі землі не знають жалю. А Сокіл… у нас були дивні стосунки, тож йому відмовити було вкрай складно.

Я й не стала.