3.2

Двері заскрипіли, гучно сповіщаючи про моє прибуття поодиноким завсідникам корчми. В ніс вдарила забориста суміш не найприємніших ароматів, ледь не збивши мене з ніг. Я кілька разів кліпнула, намагаючись звикнути до напівтемряви, яка панувала тут навіть в сонячний день. І вже потім впевнено роззирнулась.

Що ж, з мого останнього візиту тут нічого не змінилось.

Корчма “Срібна урша” була тісною, задимленою настільки, що навіть вдень цей серпанок не розвіювався і висів в повітрі легкою завісою. Кілька довгих грубих столів з такими ж довгими і грубими лавками притискались до стін зліва і справа. Посередині – прохід до стійки, за якою саме зараз стояла молоденька донька власника, витираючи її і пускаючи бісиків Джоні.

Сам Джоні ліниво кидав їй щось не надто пристойне, від чого Лінка червоніла і затиналась, але з відповідального поста – ані ногою. Навіть старий Хрущ спав за тим же столом. Диво, що його ще терплять тут взагалі.

– О, Срібна принцеса нарешті завітала, – помітив мене нарешті Джоні і широко усміхнувся. Чим спаскудив гарний настрій Лінки.

Глянула при тому вона на мене так, що мені, як пристойній смертній, належало б самозагорітись і залишити по собі тільки купку попелу. Треба було б їй якось пояснити, що її ревнощі взагалі безпідставні.

Джоні Бритва був особистим охоронцем Сокола. І поки я потрібна його керівництву, то буду і принцесою, і богинею, і ким тільки не буду. Але ще я точно знала, що як би не усміхався Джоні, його сірі очі завжди лишались холодними, як сталь. І як би тепло він не ставився до мене, але робота понад усе. Одне слово Сокола, і мені стане непереливки. Подейкують, що на рахунку Джоні не один завчасно померлий маг, навіть. Хоча тут може просто набивають ціну і піднімають авторитет. Але хтозна… хтозна…

– Сокіл на місці? – наблизившись до Бритви, запитала я, вчепившись в лямку сумки так, ніби від неї моє життя залежало.

– Вже з півгодини тебе чекає, – промовив Джо, усміхнувшись Лінці, і піднявся зі стільця. І я ледь стрималась, аби не відступити бодай на крок назад. – Чого затрималась, принцеса?

В порівнянні з нашими ж бойовиками, Джоні здавався малим і худим. Але це було оманливе враження. Насправді ж усі чудово розуміли, наскільки він небезпечний. Відчували інтуїтивно, що краще триматись від нього якнайдалі.

Я собі подібного дозволити не могла. Тому непомітно перевела подих, відчуваючи, як всередині все завмерло від звичного вже відчуття небезпеки, і побрела слідом за фактично правою рукою Сокола.

Питання Джоні ставив вже на ходу, відчинивши одну з комірок і повернувши один з купки абсолютно звичайних каменів на поличці. І у відповідь на підлозі зʼявився контур проходу, осліпивши яскравим бузковим світлом.

– Комісія довго вирішувала, що зі мною робити, – чесно відповіла я, не маючи жодного наміру вдаватись в подробиці.

– Вирішила? – хмикнув Джо.

– А куди вони подінуться? – в тон йому відповіла я.

І саме цієї миті дошки підлоги розтанули, відкривши прохід.

– Далі знаєш куди, – буркнув Джоні, розвернувшись і покинувши мене на самоті.

Попри те, що Сокіл взяв собі прізвисько хижого птаха, перевагу він віддавав підземеллям і катакомбам Бронри. Ніхто точно не знав, з'явилися вони природним шляхом чи це спадок війн з Імперією, але з часом прихисток тут знайшли ті, кому знаходитись нагорі було небезпечно.

Сокіл винятком не став. Воно й не дивно. Ані вартові, ані маги сюди нізащо не сунуться. Адже знайти когось в катакомбах – ще спробуй. А загинути можна вмить. Якщо не від обвалу, то від засідки. Тож підземна Бронра була густонаселена і жива.

Контрабанда, до речі, йшла до міста також завдяки катакомбам. І через, власне, Сокола. Навіть гобліни і тролі воліли заплатити йому і ввезти свій не надто легальний товар, який вартові забрали б безсумнівно.

Про це я згадувала, спускаючись у темряву проходу. Пахло мокрою землею, трохи сіркою, пліснявою. Важке холодне повітря піднімалося по ногах вище з кожним кроком, немов заходиш в холодну воду озера – от-от і пірнеш з головою. Вологі сходи намагались вислизнути з-під ніг. І я навіть полегшено видихнула, коли ступила на тверду, засипану дрібною галькою землю. І вже куди рішучіше рушила в потрібному напрямку, навіть не засвітивши світлячка.

Цей шлях я долала не раз. І навіть не двічі. Потрібні двері знайшла дуже швидко і одразу ж штовхнула їх, увійшовши в житло Сокола. Без стуку і дозволу. Втім, він не надто на те звертав увагу.

І одразу ж замружилась від хоч і теплого, але яскравого світла магічних світильників.

– Я вже зачекався, Еріко, – пролунало хрипким тріскучим голосом в тиші цього… приміщення. – Радий, що знайшла час для старого друга.

І я змусила себе розплющити очі і усміхнутись.