Розділ 3

День видався на диво гарним і погожим. Сонячне проміння пронизувало пожовкле листя. Свіжий, дещо прохолодний вітерець ластився, як кіт. І тривога, що розʼїдала іржею мою душу, потихеньку відступала.

Стара потріпана двоколка кректала і скрипіла на вибоїнах, але все ж котилась за такою ж старою і змученою понурою клячею. Візник з пожовклою від тютюну бородою, здається, взагалі дрімав. А я ліниво розглядала вулички Бронри, яку знала краще, ніж саму себе.

Наше містечко я любила. Колись давно тут була столиця Ретталії, одного з королівств, що згодом було завойовене і приєднане до великої імперії Катаран. Певно, якби не найкраща магічна академія вже нинішньої імперії, то чекали би її забуття і занепад. Але до академії потяглись студіози, за ними і гроші, і Бронра, стряхнувши з себе післявоєнну розруху, знову розцвіла.

Звісно, де студіози, там і проблеми. Заборонені магічні експерименти, не надто законні інгредієнти для зіль і… що вже, борделі. У гоблінів взагалі ціла вулиця була, де продавали зовсім вже незаконні зілля, виготовлені на основі інгредієнтів з Сірих земель. Влада намагалась з цим боротись певний час. Але гобліни, як бурʼяни: вирвав одного, виросло трійко. Тож не дивно, що з часом на них махнули рукою і вирішили тиснути на студіозів. Вийшло так собі. Студенти — народ такий: що більше забороняєш, то винахідливішими вони стають. Он варейку навіть в гуртожиток примудрились протягнути.

Ну, а Бронра щедро ділилась з недоуками своїми скарбами. Якщо, звісно, знати, де їх знайти.

Я знала. Тобто, мені дозволили дізнатись.

На душі знову стало тривожно, пальці самі собою стиснули позичений перстень в кишені. І я відвернулась від вітрин магазинчиків з артефактами. І одразу ж сама на себе розізлилась. Зрештою, радіти мала, а не гризтись докорами сумління. Але якось… не вдавалось.

А що, як я й справді обікрала магічно Аттахара? Він мене тоді сам монстрам Сірих земель згодує. Знайде і власноруч придушить. А якщо не він, то… його мати.

Мене мов блискавкою прошило, і я усвідомила те, що через хвилювання не одразу зрозуміла в кабінеті цілителя: Чорний діамант Лейтарів – це й є та сама есса, про яку говорила Марта. Магиня вогню, що свого часу служила в Хараті. І, судячи з задоволеної фізіономії Ревенгара, цілком добре себе зарекомендувала. Але якби й ні… Магиня вогню, древня кров, сила, проти якої мені й рипатись не варто. Марта мала рацію: якщо Рейхар виключно з благородства мене міг пожаліти, його матінка тільки попіл розвіє зі стін того ж Харату.

Здавлений, повний відчаю стогін вирвався сам собою.

– Що, захитало, есса? – озирнувшись через плече, захвилювався візник, явно хвилюючись більше за свою двоколку, ніж за пасажирку. Навіть вирішив мені полестити, обізвавши ессою.

От тільки, власне, ессою я не була і ніколи не стану. А отже, і розшаркуватись зі мною ніхто не буде.

– Зуб ниє, – пожалілась я.

І не тільки зуб.

– А… то біда, – співчутливо протягнув візник, явно пройнявшись моїм болем. І, стишивши голос, зачастив: – Тут, до речі, недалеко цілитель є. Молодий, але умілий. Нам по дорозі, до речі.

Додумати, що він ще й без ліцензії, а може, й взагалі студент, було нескладно. Адже пристойні квартали вже лишились позаду, і ми вʼїхали в не надто пристойні. Тобто зовсім непристойні.

Вуличка стала вужчою, будиночки — вищими, але біднішими. Навіть сонячне світло, здавалось, зблідло. А аромати осені витіснили цілком собі звичні для цих місць, але далеко не такі приємні.

– Потерплю поки, – все ж відповіла я на співчутливу пропозицію візника.

І він просто знизав плечима. Зрештою, кому болить? І майже одразу зупинився біля фактично єдиної відносно пристойної корчми в цій частині міста.

– Мда… – протягнув візник, щойно я вилізла з екіпажу і почепила свою торбу на плече. – Слухай, то, звісно, не моя справа. Але… Що ти тут забула? Для гарної дівчини місце не надто… безпечне.

Я окинула оком стару корчму, що при денному світлі здавалась геть обшарпаною. Стіни сірі, дах, немов шапка боровика, зсунувся ледь не до вікон, а самі вікна — маленькі і замизгані. Навіть сходинки до входу вже розсохлись і скрипіли не гірше за ту двоколку, в якій я сюди прикотилась. На вивісці вже давно не прочитати назви, але гарні роги урші, чудовиська, якого я хіба на ілюстраціях в “Монстрології Сірих земель” і бачила, блищали чистим сріблом. Корчмар запевняв, що вполював її власноруч. Втім, йому мало хто вірив. І я також.

Але знав би візник, що насправді тут — найбезпечніше місце у всій Бронрі особисто для мене. Хоч і не найулюбленіше, якщо відверто.

– Дякую, – усміхнулась натягнуто я, кинувши йому кілька мідяків. – Я буду обережна. Не чекайте мене.

Старий з сумнівом глянув на корчму, стиснув губи так, що борода на мить затопорщилась. Але все ж знизав плечима, згріб монетки з сидіння і, клацнувши язиком, смикнув повід. Втомлена коняка зітхнула, але розвернулась і поклацала підковами у зворотному напрямку.

А я перевела подих, підібралась і, намагаючись придушити в собі паскудні передчуття, піднялась по сходах і штовхнула двері “Срібної урші”.

PS. Щиро всім дякую за підтримку, ваші сердечка і коментарі. Це неймовірно надихає авторку!