2.2

Кабінет, в якому мені доводилось раніше побувати лише раз, при прийомі в академію, був точно таким, як я його памʼятала. Білі, нічим не прикрашені стіни, великі вікна, в які вривалось сонячне світло, висвітлюючи членів комісії зі спин. Широкий стіл, за яким власне ця комісія і розмістилась.

От члени комісії були інші. Хоча як інші – тепер вони були. Якщо при вступі нас перевіряв цілитель і крім нього на краю столу сиділа тільки секретарка, яка старанно заповнювала папери, то тепер тут було ще аж пʼятеро представників з різних факультетів.

Від артефакторів – есс Дейтон. Велика честь, до речі. Адже декан артефакторського факультету по праву вважався незмінним символом всієї академії. Певно, тому, що вже ніхто до пуття не міг згадати, коли саме його взяли на цю посаду. У кого не спитай, всі памʼятали його таким – сивим, кудлатим старим, з водянистими сірими очима і гострим, як у шпака носом.

Есс Ревенгар представляв бойовий факультет. І хай вік його був також поважний, а служба на Щиті знатно його потріпала, залишивши на памʼять шрами на обличчі і, підозрюю, не лише. Але при всьому цьому він здавався міцним, спритним, а його поглядом можна було монстрів на фарш нарізати.

Цілителька есса Вейкор, мабуть, була наймолодшою з присутніх. Її чорного з синім відблиском волосся ще навіть не торкнулася перша сивина, а чорні очі, як спадок південної крові, горіли цікавістю.

Алхіміків представляв мій любий куратор – естр Роунг. Певно, єдиний тут не мав благородної крові в жилах, звичайний самородок, як і я. Хоча його сила, вміння і знання відкрили йому такі шляхи, які не перед кожним ессом відкривались. Подейкували, що карʼєру він починав у королівському палаці. І досить-таки непогано почав. Але з часом чи то знудився, чи то щось там сталось, але естр Роунг змінив королівський палац на одну з прикордонних фортець. А вже потім прийняв пропозицію нашого ректора і погодився передавати знання і вміння наступним поколінням магів. І зізнаюсь, я щиро захоплювалась цим чоловіком і сподівалась, що колись зможу також похвалитись своїми досягненнями.

Ну і ректор особисто представляв некромантів. Він мене лякав, якщо чесно. Ні, так то був цілком гарний чоловік, ймовірно, трохи за сорок, але ці його фіолетові очі, що сяяли постійно. Колись нас вивезли на практику на велике старе кладовище, так от у зомбі, яких на нас натравили, було точно таке ж мерехтіння в очах. От певно, з тих пір я більше й не можу дивитись на ректора спокійно.

– Естрет Ларенс, – протягнув цілитель, поклавши руку на артефакт в центрі стола, і той спалахнув бірюзовим сяйвом, запамʼятовуючи того, хто проходив перевірку.

А у мене від хвилювання спітніли руки. Взагалі, схожі артефакти були навіть в храмах. Невеликі кулі, що спалахували від дотику магії. І тільки в академії ця куля мала пласку підставку з широкою мідною стрілкою, що визначає не лише наявність здібностей, а й рівень дару. І от просто зараз я дізнаюсь, що саме вийшло з мого ритуалу. І чи вийшло взагалі щось, крім проблем з Аттахаром, що тінню маячили тепер за моїм плечем.

– Ну ж бо, Еріко, сміливіше, – добродушно підтримав мене естр Роунг під скрипіння пера в руках секретарки, імʼя якої я, до свого сорому, так і не дізналась за всі роки навчання.

– Хвилювання не має сенсу, – піддакнув ректор. – Що у нас тут… трохи нижче середнього рівня. Нічого особливого. Тож не затягуйте, будь ласка. Впишіть, що естрет Ларенс призначається в лабораторію при міській управі.

– Так одразу? – скрикнула я, розізлившись і на себе за боязливість і невпевненість, і на ректора за те, що навіть не намагався створити ілюзію справедливості при розподілі на контрольному замірі сили. – Я ще не пройшла перевірку!

– Гадаєте, що вам вдалось суттєво покращити свої результати? – мило поцікавилась цілителька, і її пухкі червоні губи розтягнулись, але усмішка була скоріше насмішкуватою, ніж ввічливою чи доброзичливою.

В тому й річ, що я гадки не мала, що мені вдалось. Але відступатись від своєї цілі я не хотіла. Та й права не мала. Забагато залежало від цього розподілу.

І поки не дочекалась чергового зауваження чи навіть насмішки, я рішуче наблизилась до столу і поклала руку на кулю, що вмить увібрала в себе мою магію, спалахнувши срібним, немов місячним, сяйвом.

Серце завмерло. Стрілка здригнулась і плавно пішла, відміряючи рівень дару, сповільняючись і сповільняючись, аж поки не досягла… звичної для мого дару поділки.

І все повітря немов вилетіло з грудей вмить. Серце гупнуло в грудях так гучно, що мені заклало вуха. Невже все було дарма? Невже нічого не вдалось насправді? Горло перехопило спазмом, і я була в кроці від того, аби ганебно розридатись посеред кабінету.

Але серце гупнуло сильніше, відчайдушніше. В животі, там, де я наносила магічні симвоти, стало гаряче. І по тілу прокотилась хвиля жару.

Куля спалахнула яскравіше, різонувши по очах так, що члени комісії замружились. А есса Вейкор взагалі відвернулась. І лише я, попри сльози, що таки зірвались з вій, дивилась на магічну кулю. І мені здалось, що в срібному сяйві, немов попел, кружляють чорні цятки.

– Досить! – гаркнув ректор.

І я, отямившись, відсмикнула руку, сховавши її чомусь за спину. Я почувалась злодійкою, що вкрала чужу силу. Але вона мені була так потрібна. І якби там не було, я вчинила б так само знову. Адже на кону було життя.