1.6

Я мчала, мов за мною гнались всі монстри Сірих земель. Диво, що шию собі не звернула на крутих сходах. Сходинки лягали під ноги охоче, звуки кроків здавались оглушливими. А луна, що підхоплювала звук моїх кроків, створювала ілюзію, що за мною мчить ціле військо. Я навіть озирнулась, на мить зупинившись і жадібно хапаючи ротом повітря.

Дарма, все ж нехтувала фізичною підготовкою. В Сірих землях мені доведеться бігати куди більше і, ймовірно, швидше. Але хто б подумав, що в мене взагалі виникне потреба туди відправлятися?

Після того… що я зробила, хода спричиняла відповідний дискомфорт, руки трохи тремтіли чи то від холоду, чи то від страху. Але це такі дрібниці, враховуючи, що я отримала натомість. А що, як дія порошку вже скінчилась? Я, звісно, талановита, але й Аттахар не абиякий. І цей його вогонь…

В горлі знову пересохло.

Я прислухалась до звуків нагорі, але крім гомону вечірки, що долинув навіть сюди, нічого не було чути. Тож рішуче рушила коридором першого поверху.

Під ноги лягало світло місяця, що знову зацікавлено зазирав у вікна. Полоски сріблясто-блакитного світла лягали під ноги рівно і яскраво: біла – чорна, знову біла і знову чорна. Мов мої думки: правильно я вчинила чи ні? Забуде мене Аттахар? А може, й ні? А я? Я забуду?

Звісно, я могла себе марно накручувати. Може, він взагалі й не згадає мене, махнувши рукою на пришалепкувату дівку, що влізла до його покоїв. Зрештою, чи варто це уваги? Може, я просто напридумувала собі, що він не спить з усіма підряд. А насправді…

Ні, від цих думок на душі стало зовсім паскудно, і я прискорила крок знову.

І лише в кінці коридору пірнула у невелику комірку, де готувалась до своєї авантюри. Тут вікон не передбачалось, і темрява проковтнула мене, немов голодний гварх. Тож я швидко сформувала невеличкий світловий пульсар, підкинувши його до самої стелі.

Блакитно-срібне світло вмить освітило тісне приміщення, забите відрами, віниками, ганчірками і швабрами. Моя стара потріпана торба дуже органічно вписалась в інтерʼєр, і я криво усміхнулась, оцінивши картину. Отут мені і місце. Як більшості самородків. Ну і на Щиті. Туди і без магії загрібали, по суті. Але в першому і другому кільці гарнізону мені робити було нічого. Тобто, мене вони не влаштовували, адже те, що я шукала, було не абиде, а в самому серці Сірих земель. А туди можна було потрапити хіба в рейді.

Я перевела подих, відмахнувшись від гнітючого відчуття, що все ще стискало груди, немов лещатами, і взялась переодягатись.

Штани і широкий светр були куди зручнішими, ніж те неподобство, яке я вдягала на гулянку. А високі поношені черевики на невисоких підборах додавали впевненості, як не дивно. Перстень полетів з сукнею в сумку, і з трохи прохолодним подихом магії повернулась моя справжня зовнішність. На мить можна було б подумати, що все те, що відбулось, мені просто… наснилось.

Може так і треба ставитись до того, що відбулось? Як до сну? Але мимоволі з грудей вирвалось тужливе зітхання, проте я, накинувши широкий капюшон, попрямувала геть з чоловічого гуртожитку.

Ніч видалась прохолодною. Пахло димом і опалим листям. Між паркових дерев заплутались обривки туману. А місяць, схожий на мереживну серветку, знову щедро висвітлював доріжки. І йому це вдавалось куди краще, ніж поодиноким ліхтарям.

Я задумливо копала листя під ногами, вже нікуди не поспішаючи.

І піднявшись в свою кімнату, кинула сумку на стілець біля столу. Елії все ще не було. Ліжко старанно застелене, немов подруга так і не прийшла ночувати додому. Але це й не дивно. Її життя було насичене і яскраве.

І тільки я встигла про це подумати, як двері відчинились і на порозі кімнати зʼявилась мініатюрна русява дівчина з великими синіми очима. В світлій сукні, дещо скромнішій, ніж та, що лежала в моїй торбі, але все одно дуже… відвертій. Втім, Елія виглядала не як наречена, а скоріше як магічна істота, що випадково пробралась у світ живих.

– Не спиш, – з дверей радісно констатувала вона, викликаючи в мене виключно паскудні передчуття. – Знову у своїй бібліотеці сиділа. Дарма ти так… Все одно нічого вже не змінити. І дався тобі той Щит! І тут добре можна влаштуватись.

– Не твоя справа, що мені далось, а що ні, – буркнула я, присівши на край столу. – Ти сама чого так рано? Надумала все ж виспатись перед перевіркою?

– Пф… Мене і так все влаштує, – відмахнулась Елія, увійшовши в кімнату, попередньо визирнувши в коридор і щільно зачинивши двері за собою. – Все одно вище голови не стрибнеш.

– То чого тоді не лишилась на гулянці? – все ж роздратовано поцікавилась я і затамувала подих.

Сподіваюсь, вона цього не помітила.

В очах Елії вмить спалахнув такий блиск. І я вже майже напевно могла сказати, що почую…

– Там таке сталось… Таке… Хочеш розповім?

– Ти все одно розповіси, – зітхнула я, проте всередині все затремтіло, а серце гучно бухнуло в грудях.

– Зануда, – буркнула подруга, з розмаху впавши на ліжко. – Загалом, спочатку була гулянка, як гулянка. Хтось танцював, хтось пив, ми в фанти грали на бажання, а хтось займався і куди цікавішими речами, – вона так виразно пограла бровами, що я відвела погляд, аби не видати своїх почуттів. – Ну, і тут Стокс вистрибнув на стіл і почав… танцювати. О, ти б бачила, який він…