Епілог

Минув місяць. Шкільні коридори жили своїм звичним життям: дзвоники, сміх, шелест підручників. Злата йшла по коридору, тримаючи в руках зошит із новими ескізами. Зовні вона була тією самою дівчиною, але її очі тепер мали особливий блиск — ніби в них назавжди оселилася іскра червневого сонця.

​Вона зупинилася біля вікна, де зазвичай сидів Артем. Його не було в класі, але Злата не хвилювалася. Тепер вона відчувала його присутність навіть на відстані — легке тепле поколювання в амулеті під светром підказувало, що він зовсім поруч.

​Раптом на підвіконня стрибнула велика чорна кішка. Вона була звичайною на вигляд, але її золотисті очі дивилися на Злату з надто людською мудрістю. Кішка потерлася головою об руку дівчини і тихо муркнула.

​Злата посміхнулася. Вона знала, що Артем може посилати своїх «посланців», коли сам змушений залишатися в тіні.

​— Передай йому, що я буду в бібліотеці після шостого уроку, — прошепотіла вона, почухавши кішку за вушком.

​Кішка востаннє змахнула хвостом і граційно зникла за вікном.

​Увечері, коли Злата поверталася додому, вона побачила на порозі свого будинку маленьку коробочку. Всередині лежав срібний браслет у формі витонченої пантери, що обіймала лапами сяючий камінь. До нього була прикріплена коротка записка, написана знайомим почерком:

​«Тінь ніколи не покине Світло. Навіть коли сонце заходить, я залишаюся твоїм вартовим. Назавжди».

​Злата одягла браслет, і він відразу став теплим на її зап'ясті. Вона поглянула на місяць, що піднімався над містом. Тепер ніч не лякала її. Вона знала, що десь там, серед дерев та дахів, б'ється серце, яке належить тільки їй.

​Вони були різними — як день і ніч, як вогонь і лід. Але разом вони стали силою, яку неможливо зламати.

​Злата ввійшла в дім, зачинивши за собою двері. 12-та книга її життя була завершена, але на чистих сторінках наступного тому вже починали проступати перші літери нової, ще більш захопливої історії.

​Історія Злати та її Чорної Пантери тільки починалася.