Розділ 5

​— Час не чекає, — промовив старий, простягаючи долоню. На ній лежав кулон у вигляді кришталевої краплі, всередині якої ніби пульсувала жива іскра. — Це Амулет Світанку. Він не дає сили, Злато. Він лише допомагає тобі не згоріти від власного світла.

​Злата обережно взяла амулет. Щойно ланцюжок торкнувся її шиї, хаос у її думках ущух. Вона більше не відчувала пекучого болю в грудях — лише рівне, тепле дихання магії.

​— Вовки вже біля підніжжя, — голос Артема став напруженим. Він стояв біля входу, його ніздрі тремтіли, вловлюючи запах ворога. — Їх сотні, Мудрецю. Я не зможу стримати всіх.

​— Ти і не повинен бути один, Вартовий, — старий подивився на Злату. — Джерело і Тінь — це дві частини одного цілого. Без тебе, Артеме, її світло засліпить світ. Без неї — ти назавжди залишишся в темряві звіра.

​Раптом гора здригнулася. Це не був грім. Це був магічний удар величезної сили. Вожак вовків знайшов спосіб зруйнувати захисні печатки печери.

​— Вони прориваються! — крикнув Артем.

​Він не став чекати. Його тіло знову вигнулося, м'язи перекотилися під шкірою, і через мить на підлозі стояла величезна чорна пантера, чиє хутро тепер дивно виблискувало сріблом у світлі амулета Злати.

​— Злато, стань за мною! — почула вона голос Артема прямо у своїй голові. Це був телепатичний зв'язок, який відкрився завдяки амулету.

​Стіна печери розлетілася на друзки. У пролом увірвався холодний вітер і десятки вовків із палаючими червоними очима. Попереду йшов велетень — сірий вовк зі шрамом через все око. Вожак.

​Пантера кинулася вперед. Артем бився з неймовірною люттю, захищаючи вузький прохід. Але вовків було забагато. Один із них примудрився вчепитися Артему в задню лапу, інший — смугонув іклами по боку.

​— Артеме! Ні! — крикнула Злата.

​Вона бачила, як її захисник слабшає. Його рухи ставали повільнішими, а на чорному хутрі проступила червона кров. Пантера впала на одне коліно, але все одно продовжувала гарчати, прикриваючи Злату.

​— Віддай нам світло, дівчино! — проричав Вожак, наближаючись. Його дихання пахло гнилою магією. — І ми дозволимо твоєму котику померти швидко.

​Злата відчула, як усередині неї піднімається не просто страх, а праведний гнів. Вона подивилася на пораненого Артема, на його золоті очі, в яких навіть зараз не було страху — лише турбота про неї.

​Вона міцно стиснула амулет.

​— Ти ніколи не отримаєш моє світло, — тихо, але впевнено сказала вона. — Бо моє світло — це любов до моїх друзів.

​Кришталева крапля на її шиї спалахнула так яскраво, що вовки відсахнулися. Але цього разу Злата не просто відштовхнула їх. Вона направила промінь прямо на Артема.

​— Дивись, що ми можемо разом! — вигукнула вона.

​Світло огорнуло пантеру, як золотий обладунок. Рани на тілі Артема почали затягуватися прямо на очах. Його кігті стали довшими і міцнішими, а навколо лап з'явилося примарне сяйво.

​Артем видав такий могутній рев, що навіть каміння в печері задрижало. Він підвівся, сповнений нової, нелюдської сили. Тепер він був не просто перевертнем — він був Світлим Вартовим.

Вожак вовків відступив, його єдине око розширилося від люті й невідомого раніше страху. Він ніколи не бачив, щоб Джерело і Тінь діяли як одне ціле.