Розділ 4

Світанок застав їх уже далеко від міста. Артем ішов попереду, його рухи були напрочуд чуйними — він реагував на кожен шелест листя. Злата ледь встигала за ним, перестрибуючи через коріння старих дерев.

​— Артеме, зачекай! — видихнула вона, зупиняючись, щоб перевести подих. — Ми йдемо вже кілька годин. Хіба вовки не можуть нас вистежити за запахом?

​Хлопець зупинився і обернувся. У ранковому світлі його очі здавалися бурштиновими.

​— Твоє світло вчора вночі збило їх зі сліду, — пояснив він. — Воно на мить засліпило не лише їхні очі, а й нюх. Але це ненадовго. Нам потрібно дістатися скель до того, як зійде повний місяць.

​Він підійшов до неї й подав флягу з водою. Його погляд пом’якшав.

​— Ти тримаєшся краще, ніж я сподівався від «простої дівчини».

​— У мене просто немає вибору, — сумно всміхнулася Злата. — Хоча, знаєш, я досі чекаю, що прокинуся у своєму ліжку, а мама покличе мене снідати.

​Артем нічого не відповів. Він лише на мить поклав руку їй на плече, і Злата знову відчула те заспокійливе тепло.

​Вони вийшли до підніжжя високої гори, верхівка якої була схожа на гостре срібне ікло. Схили були вкриті густим хвойним лісом, де панувала вічна напівтемрява.

​— Тут межа, — прошепотів Артем. — Далі починаються землі стародавніх. Потрібно, щоб ти знову спробувала покликати своє світло. Але цього разу — навмисно.

​— Навіщо? — Злата злякано подивилася на свої долоні.

​— Вхід до печери мудреця закритий магічним замком. Він відчиняється лише на поклик Джерела. Я — лише тінь, я не можу його відімкнути.

​Злата заплющила очі. Вона намагалася згадати те відчуття в будинку: страх за Артема, відчай, бажання захистити. Але зараз було тихо. Лише сосни шуміли над головою.

​— Я не можу... — прошепотіла вона через хвилину. — Нічого не виходить. Я нічого не відчуваю.

​Артем підійшов ближче, майже впритул.

​— Згадай вчорашню чорну троянду, — тихо сказав він. — Згадай, як ти торкнулася її пелюсток. Магія — це не лише бій. Це те, що ти любиш. Це твоя доброта.

​Злата згадала оксамитові пелюстки, аромат нічного лісу і те, як Артем дивився на неї з дерева. Вона відчула тепле поколювання в самому центрі грудей. Це було схоже на маленьке сонечко, що прокидається після зими.

​Вона простягнула руки до величезного сірого каменя, що перегороджував шлях.

​— Будь ласка... — тихо попросила вона.

​Спершу нічого не відбувалося. А потім крізь тріщини в камені почали пробиватися золотисті промені. Вони спліталися у візерунки, схожі на квіти. Важкий камінь із глухим скреготом почав відсуватися вбік, відкриваючи вхід у печеру, з якої віяло прохолодою та ароматом старого пергаменту.

​— Молодець, — Артем усміхнувся, і в його погляді була гордість.

​Але в цей момент з хащів лісу, який вони щойно пройшли, долинуло багатоголосе гарчання. Набагато ближче, ніж раніше.

​— Швидше всередину! — Артем підштовхнув Злату в темряву печери. — Вони вже тут. І цього разу їх веде сам Вожак.

Засув масивного каменя зачинився якраз у ту мить, коли перша вовча лапа торкнулася порога. Гуркіт відлунням прокотився печерою, залишаючи Злату та Артема в повній темряві.

​— Ми в безпеці? — прошепотіла Злата, притискаючись до холодної стіни. Її власне важке дихання здавалося занадто гучним.

​— Поки що так, — відповів Артем. У темряві його очі спалахнули знайомим золотом, освітлюючи простір навколо них. — Але це місце не просто схованка. Це випробування.

​Вони рушили вглиб. Стіни печери поступово ставали гладенькими, ніби виточеними з чорного обсидіану. Раптом попереду засяяло слабке блакитне світло. Коли вони вийшли в широкий зал, Злата зойкнула: вся печера була заставлена величезними крижаними дзеркалами.

​— Це Лабіринт Відлуння, — сказав Артем, зупиняючись. — Мудрець не вийде до нас, поки ти не побачиш себе справжню. Злато, дзеркала показують не обличчя. Вони показують твої страхи та твою силу.

​Злата зробила крок до найближчого дзеркала. Вона очікувала побачити себе — звичайну дівчину зі світлим волоссям. Але з глибини скла на неї дивилася постать, оповита сліпучим сонячним сяйвом. Позаду неї стояв величезний чорний хижак, чиї очі захищали її від усього світу.

​— Я бачу нас... — промовила вона, торкаючись поверхні. — Але чому я там така... смілива?

​— Бо це і є твоя істинна суть, — Артем підійшов ближче, і його відображення в дзеркалі раптом почало змінюватися. — Дивись.

​У дзеркалі Артем не був людиною. Там стояла могутня чорна пантера, але вона не ричала. Вона схилила голову перед Златою, ніби визнаючи її своєю королевою.

​Раптом одне з дзеркал у глибині залу тріснуло. З тріщини почав виходити густий чорний дим, набуваючи обрисів Вожака вовків. Це була ілюзія, але вона здавалася настільки реальною, що Злата відчула холодний подих звіра.

​— Ти — ніхто! — прохрипіло відображення вовка. — Ти просто дівчинка, яка боїться власної тіні. Віддай нам світло, і ми залишимо тебе живою.

​Злата злякано відступила, але Артем перегородив шлях диму. Його тіло почало вібрувати від стримуваного гніву.

​— Не слухай його, Злато! — крикнув він. — Це лише твоя невпевненість! Згадай тепле сонечко всередині! Поклич його не для захисту, а для правди!

​Злата міцно заплющила очі. Вона згадала все: як Артем рятував її в школі, як він ніс її крізь ліс, як він довірив їй свою таємницю. Вона зрозуміла, що більше не хоче бути «простою дівчинкою», яка лише чекає на порятунок. Вона хоче бути тією, хто стоїть пліч-о-пліч із цією великою кішкою.

​— Я не боюсь! — вигукнула вона.

​Золоте світло вирвалося з її грудей, але цього разу воно не було вибухом. Воно розлилося спокійною, яскравою хвилею, що заповнила весь зал. Дзеркала почали світитися, відбиваючи це сяйво мільйони разів. Чорний дим розвіявся, а на місці розбитого дзеркала з’явився вузький прохід.

​З глибини проходу вийшов старий чоловік у довгому плащі кольору вовчої шерсті, але з очима, як у Артема — мудрими та золотистими.