Розділ 3

Повітря в покинутому будинку було густим і пахло сухими травами. Злата стояла нерухомо, боячись навіть дихнути. Вона дивилася на Артема, чиї очі в напівтемряві світилися двома золотими дисками.

​— Ти... ти перевертень? — прошепотіла вона, і це слово здалося їй чужим, ніби з іншої планети.

​— Я — Вартовий, — коротко відповів він. Його голос тепер мав дивну вібрацію, схожу на відлуння рику. — Пантери ніколи не були частиною звичайних зграй. Ми одинаки. Ми бережемо межу між вашим світом і тим, що ховається в тінях.

​Він повільно розгорнув стару книгу. Сторінки зашелестіли, і Злата побачила дивні малюнки: чорні граційні кішки, що б’ються зі сріблястими вовками під повним місяцем.

​— Подивися сюди, — Артем вказав на зображення дівчини, яка тримала в руках світну сферу. — Це — Джерело. Кожні сто років у світі людей народжується дитина, чия душа має чисте світло. Вона навіть не знає про це. Вона просто живе, любить, малює... але для вовків це світло — як сонце, що засліплює їх. Вони хочуть його поглинути, щоб стати володарями ночі.

​Злата відчула, як її ноги стали ватяними. Вона згадала, як завжди любила світло, як боялася темряви в дитинстві, і як дивно на неї іноді реагували вуличні пси — вони або тікали, або замовкали.

​— Ти хочеш сказати, що я... що я і є це Джерело? — вона нервово засміялася. — Артеме, я проста дівчина. Я отримую сімки з математики і люблю какао з маршмелоу. Я не можу бути магічною.

​Артем підійшов ближче. Його тінь знову витягнулася на стіні, набуваючи обрисів великої кішки.

​— Твоя простота і є твоєю силою, Злато. Ти не бачиш магії, тому вона в тобі не спотворена. Але вовки відчули твоє пробудження. Гроза вчора була не випадковою — це вони кликали тіні.

​Раптом двері будинку здригнулися від потужного удару. Вовки зовні перейшли до активних дій. Засув зарипів, а старе дерево почало тріщати.

​— Вони не зможуть увійти, поки ти всередині зі мною, — сказав Артем, стаючи між нею та дверима. — Але ми не можемо ховатися тут вічно. Тобі потрібно навчитися однієї речі.

​— Якої? — Злата міцно стиснула кулаки.

​— Довіряти мені не як людині, а як звіру.

​Він простягнув їй руку. У цей момент вікно розлетілося на тисячі дрібних скалок, і в кімнату заскочив перший вовк — величезний, із закривавленою пащею.

​Артем не вагався. Його тіло вигнулося в неймовірному стрибку, і прямо в повітрі його людська подоба почала розчинятися. Одяг ніби став частиною темряви, м’язи напружилися, і замість хлопця на вовка приземлилася масивна чорна пантера.

​Злата скрикнула, але не від страху, а від захвату. Грація звіра була досконалою. Чорне хутро виблискувало, як атлас, а пазурі висікали іскри з дерев’яної підлоги.

​Пантера обернулася до Злати лише на мить. Золоті очі Артема все ще були там, у тілі звіра. Він кивнув їй, ніби запрошуючи до бою, і кинувся на ворога.

Злата притиснулася до стіни, спостерігаючи за неймовірним танцем тіней. Пантера рухалася настільки швидко, що здавалася чорним димом, який огортав вовка. Кожен удар лапи супроводжувався глухим звуком, від якого дрижала підлога.

​Вовк відлетів до стелажа, збивши кілька важких книг. Але за ним у розбите вікно вже заглядали інші червоні очі. Їх було забагато.

​— Артеме! — крикнула Злата, бачачи, як другий вовк намагається вчепитися пантері в загривок.

​Вона інстинктивно схопила зі столу ту саму стару книгу. Сторінки під її пальцями раптом почали теплішати. Золоте тиснення на обкладинці спалахнуло м'яким світлом, яке розлилося по її долонях.

​Пантера загарчала, відбиваючи напад, але Злата відчула: йому потрібна допомога. Вона не знала заклять, не вміла битися, але в її серці палав такий сильний відчай і бажання захистити свого єдиного друга, що повітря навколо неї завібрувало.

​— Ідіть геть! — вигукнула вона, витягнувши руку в бік вікна.

​У цей момент з її долоні вирвався яскравий промінь чистого білого світла. Воно не обпікало, але для вовків це було подібне до вибуху наднової зірки. Вони заскавчали, прикриваючи очі лапами, і кинулися геть із будинку, зникаючи в нічних хащах.

​У кімнаті знову запала тиша. Світло від рук Злати повільно згасло, залишаючи лише легке поколювання в пальцях.

​Чорна пантера повільно підійшла до неї. Звір дихав важко, його золоті очі дивилися на дівчину з сумішшю подиву та поваги. Пантера схилила голову, торкнувшись вологим носом руки Злати, а потім почала змінюватися.

​Через мить перед нею знову стояв Артем. Він був виснажений, його футболка була розірвана, але він усміхався.

​— А ти казала, що отримуєш сімки з математики, — тихо промовив він, витираючи сажу з чола. — З магією у тебе точно дванадцятка.

​— Що це було? — Злата все ще тремтіла, дивлячись на свої руки. — Я... я просто дуже хотіла, щоб вони тебе не чіпали.

​— Це і є твоє Джерело, — Артем підійшов до неї й обережно взяв за плечі. Його руки знову були гарячими, але тепер це тепло заспокоювало. — Твої емоції — це ключ. Але тепер вони знають, на що ти здатна. Полювання тільки починається.

​Він підняв із підлоги одну з книг, що впала під час битви. На її обкладинці був зображений той самий символ, що й на спині Артема.

​— Ми не можемо повернутися до школи завтра, Злато. Принаймні, не так, ніби нічого не сталося. Нам потрібно знайти того, хто навчить тебе керувати цим світлом, поки воно не спалило тебе зсередини.

​— І куди ми підемо? — запитала вона, дивлячись у вікно, де за деревами вже починало сіріти небо.

​— До Срібного Скелястого Піку, — відповів Артем. — Там живе старий мудрець мого роду. Тільки він знає, як закрити Джерело від вовчих носів.

​Злата кивнула. Вона озирнулася на своє минуле життя — на підручники, какао та спокійні вечори. Все це здавалося тепер таким далеким. Вона зробила крок до дверей, поруч із Артемом, знаючи, що тепер її шлях лежить крізь тіні, під захистом чорної пантери.

Ніч повільно відступала, залишаючи по собі запах дощу та магії. Злата відчувала, як її колишнє життя розчиняється в тумані, що піднімався над лісом.