Розділ 2

Ранок після грози був дивно тихим. Злата прокинулася від того, що перший промінь сонця лоскотав її щоку. Вона відразу згадала вчорашній вечір: дощ, вовчі очі та Артема, який заступив її собою. Це здавалося сном, якби не одна деталь.

​Коли дівчина підійшла до вікна, щоб відчинити його, вона завмерла. На підвіконні, прямо перед склом, лежала квітка. Це була троянда, але така, якої Злата ніколи не бачила: її пелюстки були настільки темними, що здавалися чорним оксамитом, а на листі ще тремтіли краплі вчорашнього дощу.

​— Як вона сюди потрапила? — прошепотіла Злата. Її кімната була на другому поверсі, а під вікном не було ні драбини, ні високого дерева, по якому можна було б залізти.

​Вона обережно взяла квітку. Від неї пахло не просто парфумами, а свіжістю нічного лісу та... чимось диким.

​У школі Артема не було. Його парта зяяла пусткою, і Злата весь день відчувала незрозумілу тривогу. Вона постійно крутила в руках ту саму чорну троянду, яку сховала в сумку.

​Після уроків, замість того щоб піти додому, Злата відчула непереборне бажання піти до того самого парку. Вона хотіла знайти докази. Хотіла переконатися, що вчорашні вовки їй не примарилися.

​Парк після дощу був вологим і заплутаним. Злата дійшла до місця їхньої зупинки. На землі залишилися глибокі сліди від пазурів, але вони не належали собакам. Поруч зі слідами вовків вона побачила щось інше — величезний відбиток котячої лапи, такий великий, що в нього могла поміститися її долоня.

​— Ти надто цікава, Злато, — пролунав знайомий голос зверху.

​Вона різко підняла голову. Артем сидів на товстій гілці старого дуба, високо над землею. Його рухи були розслабленими, але в очах знову застигло те саме золоте мерехтіння.

​— Як ти туди заліз? — запитала вона, задкуючи. — І... звідки ця квітка в мене на вікні?

​Артем легко, майже невагомо зіскочив на землю з триметрової висоти. Він не похитнувся, не здригнувся. Він просто стояв перед нею, такий близький і такий небезпечний.

​— Деякі речі краще залишати без відповідей, — тихо сказав він, роблячи крок до неї. — Але якщо ти продовжиш шукати сліди в цьому лісі, ти знайдеш те, до чого твоє серце ще не готове.

​Він підійшов так близько, що вона відчула жар, що виходив від нього. Злата хотіла запитати про тінь, про вовків, про те, хто він насправді, але слова застрягли в горлі. Бо в цю мить над парком пролунав новий звук — довгий, протяжний вой, який підхопили інші голоси.

​Артем здригнувся. Його зіниці розширилися, майже повністю перекриваючи золоту райдужку.

​— Тобі треба йти. Зараз же, — наказав він, і в його голосі вперше почулося справжнє звірине гарчання. — Вони повернулися за тобою.

Злата не встигла навіть вскрикнути, як Артем опинився поруч. Його рухи були настільки швидкими, що вона побачила лише розмиту темну смугу.

​— Тримайся міцно! — гаркнув він.

​Перш ніж Злата встигла щось заперечити, він підхопив її на руки так легко, ніби вона була невагомою пір'їнкою. Дівчина інстинктивно обхопила його за шию, відчуваючи неймовірний жар, що виходив від його тіла.

​І тоді почалося божевілля.

​Артем не просто біг — він летів над землею. Злата заплющила очі, бо вітер свистів у вухах, а дерева миготіли з такою швидкістю, що зливалися в одну суцільну зелену стіну. Він перестрибував через величезні повалені стовбури та широкі яри одним махом, м'яко приземляючись на лапи... ні, на ноги. Але звук приземлення був глухим і потужним, як удар важкої кішки.

​Вона чула, як позаду клацають щелепи вовків. Вони не відставали. Їхнє важке дихання здавалося зовсім близьким.

​— Артеме... вони нас наздоганяють! — прокричала вона, зариваючись обличчям у його куртку.

​— Не бійся. Я не віддам тебе їм, — його голос вібрував прямо в її грудях.

​Він різко повернув ліворуч, продираючись крізь густі хащі терну, які, здавалося, розступалися перед ним. Раптом попереду з’явився старий, порослий мохом будинок. Його вікна були забиті дошками, а стіни майже повністю поглинув плющ.

​Артем з розгону залетів на веранду, штовхнув важкі двері й, опинившись усередині, зачинив їх на величезний засув.

​У кімнаті панувала тиша, порушувана лише їхнім важким диханням. Золоте світло пробивалося крізь щілини в дошках на вікнах. Артем обережно поставив Злату на підлогу, але не відпустив її рук. Його очі все ще горіли золотом, а на скронях виступив піт.

​— Де ми? — прошепотіла Злата, озираючись. — Артеме, звичайна людина не може так бігати. І ті вовки... вони кликали тебе?

​Хлопець відійшов до вікна і завмер, прислухаючись до звуків зовні. Вовки скреблися у двері, але не наважувалися зайти.

​— Це місце під захистом мого роду, — нарешті відповів він, не повертаючись. — Сюди їм зась.

​Він повільно зняв куртку. Злата ахнула. На його спині, прямо крізь тонку футболку, проступав дивний візерунок — стародавні знаки, які мерехтіли слабким синім світлом.

​— Ти питала, хто я, — він повернувся до неї, і Злата побачила, що його зіниці знову стали котячими. — Я — тінь, що охороняє цей ліс. Я — той, кого ти називаєш пантерою. І сьогодні, Злато, ти — єдина причина, чому я все ще не випустив кігті на повну.

​Він підійшов до старого столу, на якому лежала товста книга в шкіряній палітурці — така ж стара, як і цей ліс.

​— Ти маєш дізнатися правду, — сказав він, кладучи руку на обкладинку. — Бо вони полюють не на мене. Вони полюють на те, що ти носиш у своєму серці, сама того не знаючи.