Розділ 1

Ранок після тієї дивної прогулянки в парку зустрів Злату яскравим сонцем. Дівчина поглянула на своє відображення в дзеркалі й усміхнулася. «Просто перевтомилася», — подумала вона, заплетуючи світле волосся у хвостик. Нічні страхи здавалися дурницею тепер, коли кімната була залита світлом.

​Школа зустріла її звичним галасом. Злата любила свою буденність: підручники, розмови з подругами, запах свіжої випічки з їдальні. Але все змінилося на уроці історії.

​Двері кабінету відчинилися, і вчителька представила нового учня.

​— Це Артем, він навчатиметься з вами, — коротко сказала вона.

​Злата підняла очі від конспекту і заціпеніла. Хлопець був високим, із занадто блідою шкірою та дуже темним волоссям. Але найдивнішим були його рухи. Він пройшов до вільної парти позаду Злати так тихо, ніби його ноги зовсім не торкалися підлоги. Жодного скрипу кросівок, жодного звуку від стільця.

​Весь урок Злата не могла зосередитися. Вона відчувала дивне поколювання на потилиці, ніби хтось дуже уважно дивився їй у спину. Коли пролунав дзвоник, вона випадково впустила ручку. Та відлетіла прямо до ніг Артема.

​Дівчина нахилилася, але хлопець виявився швидшим. Його рука метнулася вниз із блискавичною швидкістю — звичайна людина так просто не змогла б.

​— Твоє? — тихо запитав він, протягуючи ручку.

​Злата глянула на нього і затамувала подих. Його очі були незвичайного кольору — не карі й не зелені, а ніби розплавлене темне золото. На мить їй здалося, що його зіниці розширилися на все око, як у кота в темряві, але вона відразу відігнала цю думку.

​— Д-дякую, — прошепотіла вона, забираючи ручку. Його пальці на мить торкнулися її шкіри, і Злата здригнулася. Вони були гарячими, майже обпікаючими.

​— Будь обережна, Злато, — сказав Артем. — Сьогодні обіцяють грозу.

​Він розвернувся і пішов геть, а Злата залишилася стояти посеред класу, стискаючи ручку. Звідки він знав її ім'я? Вчителька його не називала. І чому від його голосу всередині все затремтіло, ніби вона щойно зустріла не однокласника, а великого, небезпечного звіра?

​На вулиці й справді почали збиратися важкі чорні хмари, точнісінько такі ж, як колір куртки Артема.

Злата відчула, як по спині пробіг холодок. Слова Артема про грозу прозвучали не як прогноз погоди, а як застереження.

​Після останнього уроку небо остаточно злилося з кольором асфальту. Злата вирішила перечекати негоду в шкільній бібліотеці — там завжди було затишно, пахло старим папером і панувала тиша, яку вона так любила.

​Дівчина сіла біля далекого вікна, розклавши підручники. Але вчитися не виходило. Її думки знову і знову поверталися до Артема. «Звідки він знає моє ім’я? І чому його пальці були такими гарячими, ніби в нього лихоманка?» — питала вона себе, малюючи на берегах зошита силует великої кішки, сама того не помічаючи.

​Раптом світло в бібліотеці блимнуло й згасло. За вікном гуркнув перший грім, такий сильний, що шибки затремтіли. Злата здригнулася. У напівтемряві стелажі з книгами стали схожими на високих велетнів, що насуваються на неї.

​— Тут занадто темно для уроків, Злато, — пролунав тихий голос зовсім поруч.

​Дівчина ледь не підскочила на стільці. Артем стояв біля сусіднього стелажа, наполовину прихований тінню. У темряві його очі здавалися ще яскравішими — два золоті вогники, що світилися власним світлом.

​— Ти... ти мене налякав, — видихнула вона, намагаючись заспокоїти серце. — Чому ти не пішов додому до початку зливи?

​— Я чекав, — коротко відповів він, зробивши крок ближче. Його рухи знову були дивно плавними, без жодного звуку кроків по дерев’яній підлозі. — Не варто залишатися тут самій, коли місто засинає.

​— Це лише школа, Артеме. Тут безпечно, — усміхнулася Злата, хоча всередині все тремтіло.

​У цей момент за вікном спалахнула блискавка, на мить освітивши бібліотеку білим електричним світлом. Злата мимохіть поглянула на стіну за хлопцем і застигла. Тінь Артема на стіні була величезною. Вона не мала людських обрисів — на білій поверхні чітко проступив силует потужного звіра з вигнутою спиною та довгим хвостом, що повільно ворушився.

​Злата кліпнула. Світло згасло, і коли наступна блискавка розрізала небо, тінь знову стала звичайною — тінню худорлявого хлопця в куртці.

​— Тобі здалося, — сказав Артем, ніби прочитавши її думки. Його голос став глибшим, майже переходячи в мурчання. — Ходімо, я проведу тебе. Гроза сьогодні буде лютою.

​Він простягнув їй руку. Злата вагалася лише секунду. Вона була простою дівчиною, яка не вірила в казки, але в цю мить вона відчула: якщо вона не піде з ним зараз, вона пропустить щось дуже важливе. Щось, що змінить її життя назавжди.

Злата відчула, як її долоня потонула в його неймовірно гарячій руці. Вони вийшли зі школи, коли небо вже остаточно розверзлося. Дощ стіною застилав усе навколо, але дивним чином Артем вів її так, ніби бачив крізь туман і темряву.

​Вони йшли порожнім сквером, який Злата знала напам’ять, але сьогодні він здавався чужим. Дерева гнулися під вітром, нагадуючи покручені руки велетнів. Злата міцно трималася за куртку Артема, бо вітер ледь не збивав її з ніг.

​Раптом хлопець різко зупинився. Його спина напружилася, а плечі стали ширшими. Він не обернувся, але Злата почула, як він зробив глибокий вдих, ніби вловлюючи якийсь запах у дощі.

​— Що сталося? — прокричала вона крізь шум зливи.

​— Залишайся тут. Не рухайся, що б ти не почула, — його голос став низьким, майже грубим.

​З-за густих кущів попереду почулося низьке, горлове гарчання. Це не був собака. Звук був занадто потужним, він вібрував прямо в грудях Злати. З темряви виринули три тіні — великі, розпатлані вовки з червоними очима. Вони не були схожі на звичайних тварин; у їхніх рухах була якась злісна воля.

​Злата закрила рот рукою, щоб не закричати. Вона була простою дівчиною і не розуміла, звідки в центрі міста взялися вовки.

​Артем зробив крок уперед, заступаючи її собою. У спалаху блискавки Злата побачила, як його пальці зігнулися, ніби перетворюючись на кігті, а хребет вигнувся з котячою грацією. Він не обернувся, але в повітрі почувся звук, від якого вовки на мить відступили — коротке, владне шипіння розлюченого хижака.