Пролог

Ніч у місті зазвичай пахла вологим асфальтом і бензином, але сьогодні повітря було іншим. Воно було густим, солодким і небезпечним, як аромат диких квітів перед грозою.

​Злата поспішала додому, міцніше притискаючи до себе сумку. Ліхтарі в парку мерехтіли, кидаючи довгі, ламані тіні на доріжку. Дівчині здавалося, що за нею хтось спостерігає. Не так, як зазвичай стежать перехожі, а важко, пильно, ніби хижак оцінює свою здобич.

​Вона зупинилася і озирнулася. Нікого. Лише старе дерево скрипнуло під поривом вітру.

​— Це просто уява, — прошепотіла вона собі, але серце забилося швидше.

​Вона не бачила, як висока темна постать на даху сусідньої будівлі легко перемахнула через край. Вона не чула, як м’які лапи, обтягнуті чорним оксамитовим хутром, торкнулися черепиці.

​Для Злати він був лише тінню, що випадково промайнула в кутку ока. Для нього вона була цілим світом — крихким, яскравим і абсолютно беззахисним перед тими, хто чатував у темряві.

​Він завмер, припавши до землі. Його зіниці розширилися, поглинаючи останнє світло ліхтарів, а в глибині горла народилося тихе, майже нечутне людині гарчання.

​Сьогодні він знову не дасть їй дізнатися правду. Сьогодні він знову буде її невидимим щитом. Бо якщо Злата хоча б на мить побачить його справжнього — світ уже ніколи не буде таким, як раніше.

​Золоті очі востаннє блиснули в темряві й зникли, розчинившись у нічному небі.