Глава 19. Коли найгірший день стає найкращим

Ми сіли в машину, Мирослав завів її та виїхав на проспект. На світлофорі він занепокоєно поглянув на мене:

-Ти як?

-Нормально, жити буду, - я повернулся до Мира.

Він ретельно вглядувався в мене, впевнюючись, що я не брешу.

-Ти жартуєш жартами мого батька, - хмикнув Мир та рушив вперед, доки нам не почали сигналити інші водії. 

Я подивилася на Мира зсунувши брови в очікуванні пояснення. 

-Він так завжди всім відповідає, коли в нього питають, як справи. Лікарський чорний гумор.

Я побувала нижню губу й задумливо відповіла:

-Знаєш, насправді, я тобі заздрю. Мати, яка тебе обожнює. А твій батько. Не дивлячись на його надмірний прояв своєї любові, він же правда переживає, щоб його син був щасливий. Повір краще так, аніж зовсім без батька. Навіть історія з твоїм продовженням лікарської династії. Думаю, він просто хотів, щоб ти мав гідну професію і міг себе забезпечити. 

-В нашій країні лікарі отримують не так вже багато, - фиркнув Мирослав.

-Вибач, не моя справа, рахувати чужі достатки. Але, судячи по квартирі батьків та їх рівню життя, з грошами у них все нормально. 

-Це тому що він працює ще й в приватній клініці.

-Як каже бабуся: "Хороші вчителя та лікарі завжди будуть користуватися попитом". Забула кухарів додати.

-У наших родин просто комічний зв'язок, - пирснув Мир. - Батько теж каже щось по типу: "Народжуватися, їсти та хворіти люди будуть завжди".

Я хихітнула, а потім придивилася до місцини, по якій ми їхали:

-А куди ми їдемо?

-До мене додому, але спочатку в супермаркет. Вишукану вечерю я тобі не обіцяю, але приємніший за день вечір буде.

-Ммм, приваблива пропозиція. Мабуть, я погоджуся, - я грайливо посміхнулася.

Мирослав спокусливо промовив:

-В тебе не було інших варіантів. Бо я і вечір - це ідеальні супутники твого прекрасного настрою.

-Який ти самовпевнений!

-Це не самовпевненість, я просто ввімкну свою космічну неперевешеність в ти сама все побачиш.

Я жартівливо ляснула Мира по плечу і ми вдвох захихотіли.

-Гаразд, вмовив. Зроби цей вечір надзвичайним! 

-Крихітко, зі мною кожен вечір надзвичайний, а які ночі… - Мир пустотливо засмикав бровами.

А я кокетливо засміялася.

Схоже, ми підходимо один одному, як частини пазлу, як закладинка та книга, як картата сорочка та джинси Levi's, як горнятко кави та дощовий ранок.

Ідеальне співпадіння! І я рада, що ми чесні один перед одним. Брехня може розтрощити будь-які стосунки, вбити найщиріше кохання. Я це знаю.

Дорогою ми заїхали в супермаркет. Я котила тележку, а Мирослав з самим серйозним виглядом обирав продукти.

З магазину ми виходили з пакунками майже, як сімейна пара.

Окрім основної їжі ми взяли ще морозива та смачнючих тістечок. Мирослав теж виявився поціновувачем солоденького.

На кухні Мир прийнявся командувати:

-Я - шеф-кухар, а ти су-шеф, - промовив він з самим серйозним виглядом, але в очах стрибали бісенята.

Я з таким же серйозним виглядом відповіла:

-Все зрозуміло, шеф! Що робити?

Мирослав-шеф видав мені фартух з яскравими соняшниками, сам надів з курчатами.

Я захихотіла:

-Я думала фартухи тільки моя бабуся носить, а ні, ще Демченко.

-Смійся-смійся! Зараз ще ковпак дам тобі кухарський.

-А тобі личить цей милий фартух з курчатами, - я продовжувала веселитися. 

-Су-шеф, розмовчики зупинили! -Демченко простягнув мені великий пакет з овочами. - почистити, помити, нарізати. Задача розуміла? Так? Тоді приступай.

А сам взявся за брудну роботу - чистити рибину. 

Я продовжила дивуватися вмінням Мирослава. Шеф-кухар збирався запікати сьомгу з картоплею та грибами.

А мені довірили нарізати овочевий салат.

Це було для мене незвично. Ось так, по-домашньому, вдвох готувати. Перекидатися жартами та грайливо жартівливо штовхати один одного, обмінюватися миттєвими поцілуночками. 

Від цієї милоти в мене сльози на очі наверталися. Це ідеальний вечір! Саме найкраще побачення за всі, що в мене були. 

Здається слово "ідеальний" - це мій must have відносно усього, що стосується Мирослава.

Поки готувалася в духовій шафі риба, ми сервірували стіл. Точніше я сиділа та пила смачне вино, а Демченко хазяйнував:

пересунув обідній стіл до вікна, поставив стільці один навпроти одного, постелив скатертину з серветками, розставив посуд і в центрі розмістив дві великі свічки. 

А Демченко виявляється романтик. Спробуй в моїй квартирі хоч одну декоративну свічку знайти.

Це була… Так-так, ви вгадали, ідеальна вечеря!

Смачна їжа, делікатне вино, найкращий в світі хлопець, від якого я втрачаю дах на голові. 

Мир ніжно дивиться на мене, робить ковток з келиху і крапля залишається на його губі. Я дивлюся на цю краплю і мені хочеться її негайно спробувати. Мир помічає мій гарячий погляд та спокусливо мені посміхається. 

Я відводжу погляд та відчуваю, що моє лице горить вогнем. Мирослав простягає руку та проводить мені по нижній губі, я дивлюся на нього:

-В тебе там крихта була, - чомусь пошепки промовляє Мир.

-Дякую, - тихо відповідаю я.

Між нами мов наелектризоване поле. І найменший рух може спричинити вибух. Ми непорушно сидимо і мовчки розглядаємо один одного.

Нашу атмосферу, повну чуттєвого потягу, розбиває різкий звук за вікном. Спрацювала сигналізація авто. Ми вдвох с жалем скидаємо з себе солодку пелену емоцій та продовжуємо вечерю.

Дивовижна мить пройшла.

-Дякую за смачну вечерю. Риба була неперевершена! - щиро сказала я.

-Я рад, що тобі сподобалось, - задоволено промовив Мирослав. - Тобі ж справді сподобалось?

-Ти ще питаєш? Це була найсмачніша риба у моєму житті, - я вирішила трохи потішити Демченкове самолюбство. - Я навіть уявити не могла, що в тебе такий талант до приготування.