Глава 16. Коли здається, що все погано, а рішення приходить з неочікуваного боку

Дорогі мої 😻 🐾 😻 

Не люблю писати про погане, але самі  розумієте, щоб герої ще більше закохалися їм треба подолати випробування. Глава планувалась серйозною та важкою, але… як то кажуть: "Свиня усюди бруд знайде". А я усюди вліплю свої жартівливі діалоги. Бо тільки позитивний настрій і гумор, нехай навіть і чорний гумор, допомагають справлятися зі складними ситуаціями. Це навіть британські вчені доказали))

Приємного читання! Цілую ваш автор 💋

Я лежу в ліжку та туплю у стелю. Вже початок третьої ночі, а сну ні в одному оці.

Прокручую в голові знову і знову сьогоднішню історію з Олексієм. Мирослав побачив, як цей покидьок чіплявся до мене, і запропонував свою допомогу. Що він, студент четвертого курсу, зможе зробити проти досвідченого юриста з чималим досвідом і зв'язками? Але я в такому раздраї, що погодилась на пропозицію Мирослава. Що робити з Олексієм, я все одно не маю жодної уяви.

-Ти мені врятувала життя. Я тобі винен, - серйозно промовив тоді Демченко. Я тільки хмикнула. Ці його лицарські замашки й бісячі, й милі водночас. - І ти мені нічим не будеш зобов'язана. Я нічого конкретного не обіцяю. Мені потрібен час, а поки намагайся не ходити на самоті, навіть в громадських місцях. Будь обережною.

Ввечері Мирослав знову мені подзвонив та спитав, як в мене справи. Нехай він і не допоможе з моєю помилкою юності, але його турбота гріє мою душу і дає надію, що ця чорна смуга скоро мине.

Вихідні я провела вдома. Кудись йти гуляти не було ні настрою, ні навіть з ким піти. Данило готувався до свого майбутнього переїзду, Марі з Олегом проводила романтичний weekend, Мія пішла з подружками на hand-made ярмарок. Навіть бабуся і та втекла до Юхимівни, повезла їй голубці та банани.

З одного боку я раділа, що залишилась одна, бо ніхто не заглядає в очі і не випитує, чого я така сумна. Це я про бабусю і  раптово підозріло чутливу сестру. Не треба буде вичавлювати з себе несправжні усмішки. 

А з другого, мене й мої думи не покидають. І я чекала на дзвінок від Мирослава. Не знаю чи ми помирилися, чи він зі мною спілкувався тільки через неприємну ситуацію з Олексієм. Але ж Демченко сам зголосився допомогти. І навіщо це йому? Незрозуміло… 

Дзвоника я так не дочекалася, але хоч бабуся з Мією повернулись і я відволіклась від своїх проблем.

Демченко подзвонив в суботу ввечері, в інший час він мені схоже і не дзвонить.

Знову поцікавився, як справи. Пообіцяв, що з Олексієм розбереться. Й цей покидьок забуде і ім'я моє, і як я виглядаю.

Побажав солодких снів та відключився, а я навіть не встигла сказати добраніч. От вже... лицар некультурний! А все одно від його дзвінка на душі потеплішало, в голові прояснішало і я майже зі спокійним серцем лягла спати.

В неділю я теж чекала на Демченків дзвінок, але дарма.

На роботу йшла з надією, що зустріну Мирослава і він мене заспокоїть. Вже розмріялась, як ми відзначимо цю справу, наші стосунки потеплішають... І цього не сталося, бо ми з Демченком знову не перекинулись ані словом. А сама я дзвонити не наважилась.

Мирослав знайшов мене у вівторок, коли я вже майже встигла себе накрутити. І вже думала, що він мене, таку проблемну, сторониться.

-Можеш тепер не хвилюватися, він тебе більше не чіпатиме й ближчим часом переїде в інше місто.

-Як в тебе вийшло це? - я, не вірячи, подивилась на серйозного Демченка.

-Не тут, потім все розкажу.

Не звертаючи уваги на людей навколо, я на почуттях обняла хлопця і тепер радісно на нього дивилася.

Мирослав розширив очі від подиву, його губи мимоволі розтягнулися в задоволеній посмішці:

-Е-ге-гей, оце так емоції! - хлопець блиснув у мене очима.

-Сама в шоці, - я знизала плечима та посміхнулась.

-Скільки пар в тебе?

Я нахмурила лоба в підрахунках своїх занять.

-Чотири. А що?

-В мене три. Зустрінемось після пар в кав'ярні "На перехресті". Все розкажу, - промовив Мирослав, а потім хитро додав, - якщо хочеш, то прийдемо окремо. Я одягну капелюха та наклею вуса. Ти теж наклей бороду. Так тебе точно ніхто не помітить.

Я незадоволено, приблизно десь так (눈‸눈), подивилась на нього:

-А може тобі краще рожеве плаття з туфлями натягти, а то вуса і капелюх - це банально, - запропонувала я.

Мирослав видав незрозумілий звук, щось на кшталт хрюку порося з гоготом гуся.

-Думаю, одне кофепиття не зіпсує мою репутацію, - вдавано високомірно промовила я.

-Тоді до зустрічі, - Мирослав грайливо смикнув бров'ю і навмисно голосно продовжив, - бувайте, Мілено Андріївно! До наступної зустрічі!

-Бувайте, студенте Демченко! - я теж голосно відповіла на провокацію Мирослава. Та мило посміхнулась, хоча хотілось дати запотиличник.

На цьому ми і розійшлися по своїх справах.

В голові промайнула думка, що ми з Мирославом на одній хвилі.

І навіть розуміємо дурнуваті жарти один одного. І вистачає розуму не ображатись на ось такі вистави. Це… це космічно. Для мене це показник найвищого рівня у відносинах двох людей. Котрі, до речі, ледве знайомі, а вже так багато разом пережили. Це кайфово, коли тобі можна бути самою собою. Не слідкувати за своєю мовою, бо раптом бовкнеш щось не те, пожартуєш незрозуміло й таке інше.

В кав'ярню ми все ж пішли поодинці. Я ще й затрималась після четвертої пари, а Мирослав зголоднів, але збирався чекати мене під кабінетом. Тому я майже не стусанами насильно відправила його в кафе. Він підозріло на мене подивився, я закотила очі. І пообіцяла, що наступного разу підемо вдвох привселюдно.

Наша п'ятихвилинка на кафедрі розтягнулась на півгодинку. Я вже й сама зголодніла, тому в "Перехрестя" йшла стрімко. 

Дорогою, на всяк випадок, подзвонила Демченкові:

-Мирославе, ти мене ще чекаєш там? Я тільки вийшла з корпусу. Буду через десять хвилин.