Середа пройшла спокійно, без усіляких пригод. А в останній час це для мене найкращий показник вдалого дня.
Я вже заходила в свій двір з пакунками. Ми домовились з Мією напекти італійського печива - біскотті.
На вигляд воно схоже на сухарики з сухофруктами, але все набагато складніше.
Таке собі італійське печиво на український манер. Чому на український? Пояснюю. Який би неперевершений кондитер не магічив над тістом, але, якщо у нього вітчизняна мука, то суто італійського печива він все ж не отримає.
Недарма у кожної країни свої національні шедеври. Бо тут і національність, і гени, пращури, що варили ций борщ десятиліттями і географія продуктів. Найсмачніше оливкове масло ви зможете спробувати тільки в самій середземноморській країні, все що йде на експорт - гидота. І грецьке масло, звісно, буде відрізнятися від італійського.
Горделиві греки і велелюбні італійці чавлять оливки різними способами, хе-хе.
Я заходжу в квартиру і бачу якийсь безлад. Мія, схрестивши руки на грудях, стоїть на вході в залу та спостерігає поглядом за хаотичним метушінням бабусі.
Я в подиві витріщаюся на цю картину:
-Що відбувається? Ба, ти виграла гарячу путівку в Миргородські води й твій автобус від'їзжає через півгодини?
-Мілено, зараз не до жартів! - гримає ба та несеться з торбою в руках до кухні.
Я крокую за бабусею, а Мія чимчекує за мною.
-Та зупинись ти на секунду, й розкажи, що трапилось?! - я перехоплюю бабусю в стрибку.
-Мені Юхимівна подзвонила, - відповіла ба захекано.
Я силоміць посадила її на стілець та налила склянку води.
Поясню, хто така Юхимівна. Ганна Євфимівна, найближча подруга бабусі, названа сестра. Вони з нею майже з пелюшок жили по сусідству й дружили.
І когда село спорожніло, бо молодь кинулась у місто, наша бабуся та Юхимівна залишились приглядувати за селом.
Й закляті подружки дуже переживали, коли бабусі прийшлося продавати дім та переїхати до нас з Мією в квартиру.
Але дяка мобільному зв'язку, а згодом й інтернету, бабусі спілкувалися кожного дня.
Юхимівна жила одна й для бабусі завжди тримала вільною гостьову кімнату. А ми частенько приїздили на канікулах, особливо літніх, приїхали до бабусиної подруги погостювати.
Будинок великий, було де. Навіть коли приїздили онуки Юхимівни.
Тоді починався "кінець світу", як називали дитячий гамір дві бабусі. Віника з рук вони не випускали через те, що приходилось ганяти неслухняну дітлашню. А ми з дорослішими дівчатами та сусідськими хлопчаками бігали на ставок купатися.
Перед від'їздом ми обов'язково проходили повз бабусиного дому.
Нинішні господарі, сімейна пара з двома дорослими синами, розводили собак.
Родина була привітна й порядна, а бабуся раділа, що будинок з чоловічими руками став тільки кращим. Й тепер двори села охороняли породисті алабаї та вівчарки.
Трохи відійшла від основної проблеми, тож продовжуємо.
-Подзвонила Юхимівна й сказала, що погано себе почуває. А усі родичі, як назло, пороз'їжалися хто куди. Й приїхати до неї так скоро не можуть, - сказала бабуся.
-Тому на ніч вирішила поїхати ти? - незадоволено запитала у ба.
-Авжеж, як я її саму там залишу?
-А швидку викликати можна?
-Не можна! - сердито промовила ба. - Там в них зараз недостатньо машин та водіїв. Й приїзжають вони, якщо ти вже присмерті.
-Гаразд, - я почухала лоба, роздумуючи над ситуацією. - А як ти доберешься? Позаміські автобуси вже не ходять.
-Збиралася до Яришевки доїхати, а там на попутках.
-Ти що, взагалі того? Які попутки?! - гримнула зло.
-А що, мені не страшно. Грошей нема, молодих принад теж. Що з мене візьмеш? - ба спробувала розрядити ситуацію, але жарт не вдався.
Я помацала її лоба на предмет лихоманки:
-Ти головою не билася? Може в тебе струс і тому ти несеш якусь маячню?
-А якщо Юхимівні буде настільки погано, що все... гаплик, - бабуся не заспокоювалась.
-А ти що лікар? Твої сушені лопухи та настоянки на каштанах не допоможуть. Її в лікарню треба везти. Я зараз Данилові подзвоню, може він відвезе, - я невдоволено потерла свої брови.
-Я вже дзвонила, - зітхнула бабуся. - Данилів батько поїхав у відрядження на машині.
-Добре, давай таксі викличемо, - запропонувала я. - Грець з тими грошами.
-Ми дзвонили в таксі, - втрутилася Мія. - Але ніхто ввечері за місто їхати не хоче, навіть за подвійним тарифом.
-Так, почекайте три хвилини. Мені треба подумати.
Я пішла в ванну помити руки та побризкати на лице холодною водою.
Що ж робити? Що ж робити? Не відпущу бабусю, вона тут на місці ще серцевий напад схопить від хвилювань.
На думку спадає єдина можлива ідея, жахливіше не придумаєш. Але інших варіантів немає.
Виходжу з ванної, беру в руки смартфон та дзвоню… Демченку. Що там він казав про борги? Настав час їх повертати. Принаймні маю надію, що він допоможе.
Набираю Мирослава та чекаю на його відповідь довгих п'ять гудків:
-Слухаю.
-Привіт, Мирославе. Це Мілена.
-Привіт, я знаю, що це ти. У мене ж є твій номер. Щось трапилось? - спокійно та нібито втомлено відповідає хлопець. Може він з роботи щойно прийшов, а тут я.
-Так, дещо сталося. Моїй бабусі стало погано, а вона живе в Студениці, - не буду уточнювати, що ця бабуся не кровна родичка. - Автобуси вже не ходять, а таксі не хочуть їхати за місто. Чи не міг би ти мене відвезти?
Демченко мовчить, у слухавці я чую тільки його видихи. Нарешті Мирослав озивається:
-Нема питань, я тебе відвезу. Буду через півгодини.
І кладе трубку. Хм… О, небеса, який він все-таки дивний. Але я дуже вдячна, що не відмовив мені.
З гарною новиною повертаюся до кухні:
-Я домовилась з одним знайомим, він мене відвезе до Юхимівни. Якщо треба доставимо її в лікарню.
#3139 в Любовні романи
#1508 в Сучасний любовний роман
#349 в Молодіжна проза
Відредаговано: 09.06.2020