Понеділок - день тяжкий. Особливо у такої засоні, як я. Особливо, коли цілу ніч переглядаєш в оригіналі четвертий сезон британського Шерлока з моїм улюбленцем Камбербетчем. Я заплющила свої очі лише перед світанком й зараз була схожа на голодного вампіра, злого від недоїдання та з червонющими беньками.
Йшла нашим подавр'ям майже навпомацки. Не дивлячись на великого детектива та його захопливі розслідування, роботу ніхто не відмінив.
Позаду пролунав сигнал автівки. Я підскочила від неочікуваності та розвернулася, щоб облаяти цього скаженого довбня.
Цим довбнем виявився Данило.
Я зупинилась, а Дан причинив вікно:
-Привіт, мала! Зовсім забула про свого найліпшого друга, - вимовляє мені Скорик, а потім прищурливо допитується. - Чи ти навмисно уникаєш мене?
-Й тобі привіт! Що ти маячню якусь верзеш? Чому я маю тебе уникати? Просто справ було багато, та й вихідні дещо бурхливі.
Дан на останніх словах з цікавістю подивився на мене:
-Це такі ж бурхливі, як минулої п'ятниці?
-Ні, не такі. Бурхливі на не дуже приємні події, скажімо так.
-Щось трапилось? - враз посерйознішав друг.
-Нічого серйозного.
Не буду ж я йому розповідати, як гепалась с бандюками в провулку. Він тоді не злізе з мене, в сенсі буде контролювати цілодобово.
-Була рада тебе побачити, але мені час бігти.
-От завжди ти хочеш від мене якнайшвидше втекти, - пробуркотів під ніс Данило.
-Неправда, нікуди я не тікаю, - обурилася я.
-Сідай, підвезу. Ти, мабуть, вже запізнюєшся.
-Запізнююсь, - погодилася я та сіла у авто.
-Ну розповідай, що цікавого в тебе? Як на роботі? - запитав друг.
-Ти прямо, як моя бабуся. Вона теж мені щоденні допити влаштовує. Особливо полюбляє, коли я пришкрябую додому голодна та холодна.
-Дякую за порівняння, - ненатурально розсердився Дан. - А ти що, голодна?
-Зараз ні, - я пирскаю. - Кажу ж, немов бабуся. Та теж увесь час переживає, що я недоїдаю.
-Ти зараз в мене домовишся! Висаджу на зупинці й будеш сама на тролях добиратися.
-Взагалі-то, ти мене сам зголосився підвезти. Я не напрошувалася!
-Які ми образливі стали. Жарту вже ніякого не відпустиш.
-Бо жарти в тебе дурні!
-Я зрозумів, мовчу! - Дан показує, ніби замкнув рота на ключик й викинув той геть.
Але тут же дістає уявний ключик і відчиняє рота:
-Одне питання. Куди їхати, до якого корпусу?
Я називаю адресу та орієнтири. Ми показово їдимо в тиші приблизно хвилин п'ять. А далі я не витримую і питаю:
-А як в тебе на роботі?
Дан хмикає, але мовчить.
Я знову повторюю питання голосніше:
-Як справи в тебе на роботі?!
Скорик продовжує грати в мовчанку, ще й стискає губи, мов "я принципово не розмовляю".
О небеса, дайте сил мені з цим доходжалим хлопчаком! Я дістаю уявний ключик зі своєї кишені та простягаю Дані, він поважно його бере та відмикає рота.
-Нічого, нормально. Все, як завжди. Плануємо одне, виходить інше, фінансують мало, міністерство погрожує всіх звільнити і все в такому дусі.
Розмовляємо про роботу, згадуємо, що збиралися до спортзалу. Теревенемо на загальні теми, питання наших стосунків Данило не підіймає, навіть жодного натяку, я теж мовчу.
Скорик паркується й виходить з машини, щоб пройтися зі мною кілька кроків. Повз проходять два студенти, в одному з них впізнаю Демченкового друга. І цей друг на мене витріщається. Чудний якийсь. Здається, я в його групі проводила пару, на якій студенти випитували, як я проводила літо. Я ж нічого такого їм не розповідала.
Але саме цікаве мене чекало попереду. Бо назустріч йшов Демченко власною персоною та дивився на нас так, що в мене мурахи пішли шкірою. Мазнув поглядом по Данилові й вперився очима в мене.
-Доброго ранку. Який чудовий початок тижня, чи не так? - запитав Мирослав.
-Доброго, - тільки й змогла відповісти я.
Що на нього найшло, я не зрозуміла.
Данило попрямував до друзів, а ми пішли далі.
-Ти що йому двояка вліпила? - хмикнув Дан.
-Майже, - невдоволено відповіла я.
Про те, що, можливо, я йому врятувала життя промовчимо.
Й дякувати силам небесним, що виглядає Демченко більш-менш пристойно.
***
В суботу він подзвонив запеанити, що все в нього нормально й в понеділок буде на парах. І спантеличив словами:
-Я твій боржник.
-Який боржник? Не вигадуй! - дещо обурилась я.
-Ні, це питання чоловічої гідності.
Ох ти ж йоли-пали, Демченко - середньовічний лицар. Це щось нове.
-Ну гаразд, - погодилась я й приготувалась з побоюванням очікувати повернення боргу.
***
Данило провів мене до корпусу:
-Вдалого робочого дня. Не пропадай.
-Не буду.
Дан ще трохи пом'явся на місці, дзьобнув мене у щоку та пішов назад.
Я тільки кліпнула очима та покрокувала до корпуса.
Оце ранок продовжився. Збадьорив мене!
Не встигаю відчинити двері кафедри та зробити хоч крок, на мене вискакує збуджена Марі і починає торохтіти:
-Тут тобі пакуночок принесли. В тебе є таємний залицяльник?
Ніканор Степанович пирскає:
-Який він таємний? Це ж Ігор Васильович з "Наноелектроніків".
-Ігор Васильович? - зацікавлено протягує Марі й у всі очі витріщається на мене в очікуванні пояснення.
Ніканор Степанович посміхається:
-Ох, ця ж молода кров кипить, вирує! Мені б скинути кілька років, я б з дівулями запалив так, що аж дим пішов би.
Ми хихочемо над жартом професора, бо для запалювання скидати йому прийшлося б кілька десятків років.
Я йду до свого стола й справді бачу невеличку картонну коробку. Підіймаю кришку та заглядую всередину. Цей ранок мені здається вже не таким жахливим, особливо з цими прекрасними шоколадними круасанами.
#2174 в Любовні романи
#1062 в Сучасний любовний роман
#213 в Молодіжна проза
Відредаговано: 09.06.2020