Глава 8. Де ми, нарешті, познайомимося з тим самим нахабним хлопцем із прологу

Залишимо нашу героїню поки перепочити. 

Дамо можливість їй подумати наодинці про сенс життя та таке інше.

А самі заглянемо до, можливо, головного героя. А чи стане він головним, вирішувати Мілені.

Демченко Андрій, батько Мирослава й за сумісництвом відомий на все місто кардіолог, мріяв, щоб єдиний син пішов його стопами.

А син з дитинства стирчав з дядьком, молодшим братом Андрія Демченко, в... гаражі. Підносив ключі, крутив гайки, перебирав деталі. Тобто займався найважливішими хлопчачими автомобільними справами. Й пов'язати своє життя Мирослав хотів саме з автівками. Що стало неприємним сюрпризом для вічно зайнятого батька.

Тоді відбулася грандіозна сварка з хлопанням дверима та фразами по типу: "Не хочеш в медінститут, вважаєш себе спроможним приймати рішення?! То влаштовуй своє життя самостійно та забезпечуй себе сам!"

Батько з сином, звісно, помирилися, але осад, як-то кажуть, залишився. Й Мирослав додому категорично не повернувся, не схотів бути залежним.

Умовою самостійного проживання Демченко-молодшого став вступ до університету на спеціальність, яку сам обере. Звичайно, хлопець обрав "Автомобільні технології" у ВНТУ.

Сам же Мирослав перебував в перманентному раздраї.

І хотілося, щоб батько пишався, бо, не дивлячись на суцільну роботу, стосунки між ними були близькими. А батько пишатиметься тільки, якщо будуть успіхи в лікарняній справі.

Й відмовлятися від мрії не хотілось.

Від цього стосунки з обох сторін дещо вкрилися тоненькою кригою, майже не помітною для інших, але чутною для батька і сина.

Ще й радники з усіх боків, починаючи з бабусі по таткові й закінчуючи двоюрідним старшим братом. "Дістали! Якби ви знали, де сидите вже у мене!" Не один раз в голові хлопця проминала така думка на загальних святкових зборах, де кожний починав питати: "Як твоє навчання? Ти машиністом будеш? Як цікаво, а чому лікарем не захотів? Це ж престижно".

Це призвело до того, що хлопець поступово закрився, став потайним, й нікого не підпускав на відстань ближче простягнутої руки. Й моментально відфутболював тих, хто попри все намагався влізти в душу.

Виключенням була мати, яка всіляко підтримувала свого сина, та кілька друзів ще з часів дитсадка.

Мирослав будував стосунки за принципом "менше запитуєш - краще живеш".

Чи вірніше обирав жінок на кілька ночей. Вона не встигала влізти в мозок, він не встигав звикнути чи закохатися. Ідеально!

Ось і з Міленою Мирослав повівся шаблонно. В своєму звичному образі "поганого хлопця" почав, ніби сексуально невдоволений пікапер, клеїти її. Але дівчина виявилася з характером.

Й хлопець хотів просто плюнути на цю стерву, навіщо йому складнощі? Але дівчина міцно засіла в голові. 

Мирослав разом з Дмитром стояли в коридорі корпусу. Дмитро Онупрієнко - студент третього курсу, майбутній еколог. Не сказати, що для Мирослава Дмитро був другом, скоріше товариш по універським гулянкам. Але Онупрієнко завжди був за будь-який кіпіш, з ним легко та весело спілкуватися, в хлопців були схожі інтереси в музиці й фільмах. Це і стало основними перевагами для їх тісного спілкування. До того ж обидва полюбляли жіночу стать, особливо провести одну-дві спекотних ночей. Обидва - привабливі та харизматичні, частенько виходили на полювання за легковажною та одноразовою здобиччю.

Спираючись на підвіконня, хлопці базікали та пліткували. Так-так, ви не помилились. Хочу запевнити, що мужчини не менше жінок обожнюють пліткувати. Тільки ретельно маскуються.

-Дивися, яка кралечка, нова викладачка, - Дмитро поглядом виразно дивився вслід Мілені. - Вогонь! Ця гарнюня вчора в нас англічанку підміняла.

Мирослав вдавано беземоційно теж провів поглядом Мілену. Але в душі заклекотав пекельний коктейль із бажання та злості. А в голові пробила набатом думка про те, що хотів би це стерво об'їздити так, щоб свій норов пригальмувала.

-До речі, про англійську, - промовив спокійно хлопець, щосили стримуючи свою внутрішню метушню. - Мені треба зайти на кафедру до Степановича за англійську побалакати, бо тиждень на перездачу залишився.

Продзвенів сигнал з перерви, хлопці розійшлися аудиторіями. Кожен зі своїми думками. Дмитро мрійливо згадував привабливу фігуру нової викладачки. Мирослав міркував, як йому з найменшими втратами сил та часу переїзжати іноземну мову.

***

Мілена

Сиджу собі спокійнесенько на кафедрі, продивляюсь матеріали на завтрашні заняття. Відчиняються двері, я мимоволі підіймаю очі та одразу ж наповнююсь обуренням, бо в кабінет заходить юнак. Той самий, що налякав мене на парковці, а потім і зовсім довів до сказу. Він мене не помічає, одразу простує до професора, а я не можу відвести від нього свого знавіснілого погляду. 

Такий зухвалий був тоді зі мною, а тепер стоїть та щось лепече лісно перед Ніканором Степановичем, а той тільки суворо поглядає на нього.

Я знаходжуся в протилежному кінці кабінету й не чую про, що вони ведуть діалог. Не знаю, якого дідька я це роблю, та навіщо мені знати про їхні балачки? Але я підводжуся та максимально тихо підходжу до шафи поряд з ними. Занурююсь в полички майже повністю, видніються тільки ноги, а сама кидаю вухо і прислухаюся до розмови. 

***

Після другої пари Мирослав пішов на кафедру іноземних мов до Ніканора Степановича.

-Слухай, ти мені вже набрид, - професор рідко втрачав самовладання, але студенту Демченко з успіхом вдалося вивести викладача з себе. - Твоє щастя, що по іншим дисциплінам в тебе пристойні оцінки і в олімпіадах примудряєшся займати місця.

-Дякую, Ніканор Степанович, ви кращий! - Демченко щиро радіє, що отримав чергове відстрочення своїх боргів, та завзято дякує професора. - Хочете я вам вашу Реношку розмалюю?

-Боронь Боже, не треба мені такої краси! - професор закотив очі. - Дякую, я краще без твоїх розмальовок. Я їду на конференцію сьогодні, тому приймати роботи в тебе буде Мілена Андріївна. Ви ж не проти?