Пролог

Я цокочу підборами своїх улюблених щасливих туфель по плитці. Сьогодні перше вересня і мій перший робочий день в Вінницькому національному технічному університеті.

Сонце сяє, теплий вітерець намагається скуйовдити мені волосся, цвірінькають горобці і нічого не може зпоганити мій настрій. Це я так вважала, доки не дійшла до заасфальтованого майданчику, який перетворили на парковку. Поряд проїзжає автівка, майже чиркаючи по моєму портфелю. Я відскакую вбік й ошелешено дивлюся на незграбного водія. З авто вилізає хлопчина і, не довго соромлячись, вигукує:

-Ох, яка кралечка! - хтиво оглядає мене з ніг до голови та променисто посміхається, - щось я тебе раніше не бачив. Першокурсниця? Гайда, покатаємось. Забий на пари.

Я від такого нахабства втратила мову, але не надовго:

-Ох, так. Я тут новенька, - заспокійливо солодко підспівую цьому збоченому блазню. - А ти з якого курсу? Як звати тебе?

-Демченко Мирослав, але можеш просто Мир. Четвертий курс автомобільних технологій, - легковажно видає цей бовдур, бо думає, що спіймав дурненьку здобич.

-Авжеж покатаємось. Одразу до деканату проїдемось, бо я тут новенька... викладачка, - повідомляю я, зловтішно посміхаючись. 

Звісно, я не буду нічого нікому казати. Але хоч якось приструнити нахабу треба. Через таке безглуздя ніхто розбиратися не стане. В нас не такий, маю надію поки що, менталітет. Якщо я сама не можу поставити студента на місце, то як взагалі буду викладати. Та й не хочеться таку вульгарність оприлюднювати, псувати свій імідж заспинними плітками.

Я різко розвертаюсь і швидкою ходою прямую в корпус.

От йолоп, все ж споганив мій ідеальний день!

-Не хвилюйся, крихітко, мені все одно на різницю у віці, - кричить цей майбутній смертник. Деканатом такого не налякаєш.

А я чесно хотіла йому пробачити цю дурість, списати на молоду гарячу кров. Але якщо він не розуміє по-нормальному, то буде по-поганому. Його координати мені відомі, знайти зможу. Залишилось тільки придумати, як провчити малолітнього збоченця.

Ну не такого вже й малолітнього, виглядає хлопець років на двадцять два. Й виглядає дуже приємно, чим і користується безсоромно.

-Ну повернися, мала.  Тобі сподобається, я обіцяю! - лунає мені в спину.

Заколупав! І я непедагогічно підіймаю праву руку та показую середній палець. Й стрімголов мчу на кафедру, бо мене це ідіотство доконало вкрай!

Мій подальший внутрішній діалог виглядав приблизно так:

"Молодець, Мілено Андріївно! Ти просто приклад для студентів. Да тобі треба премію "Викладач року". Що далі? Облаєш ректорату чи наб'єш пику старенькій бібліотекарці?"

Мілкий поганець, вивів мене з себе!