повний текст

Софію привезли до пологового відділення рано-вранці. Хоча вагітність проходила легко, лікар наполіг на госпіталізації: йшов другий тиждень з початку війни. За таких умов дівчині безпечніше було перебувати під наглядом, а не трястися від страху одній в стінах крихітної квартири. Не міг він знати, що наступного дня саме їх пологовий будинок буде знищено ракетним ударом, і що через його рішення Софія опиниться на межі життя.

Можливо, на тому б все для неї та малюка і скінчилось, якби не одне «але». Останні двадцять років за дівчиною хвостиком блукала маленька тінь - охоронець на ім'я Буся.

…

Їх знайомство відбулося ще коли Софії було тринадцять. Ну, як сказати, знайомство. Просто одного вечора вона врятувала його від голодної смерті.

Безхатня триколірна киця привела котенят. Та сталося так, що лишився він один. Маму й братів загриз пес. Він же вижив лише тому, що був надто слабкий і не міг вилізти з укриття під альтанкою дитячого садочку. Та голод і спрага роблять справу - майбутній Буся висунув мордочку зі своєї нірки. Так Софійка його і побачила.

Це була любов з першого погляду. Дівчинці здалося, що вона зіткнулася із сонцем, втіленим у живій істоті. Ні, кошеня не було рудим. Навпаки, простим темно-сірим, яких мільйон. Та в її очах воно сяяло золотом і в мить стало найвищою цінністю. Кілька годин Софійка кружляла навколо котячого прихістку, і коли вже майже втратила віру, таки зловила цю крихітку.

Радості не було меж. Вона пищала, стрибала, притискала кошеня до себе, підкидувала його в гору, цілувала в носик. Маленьке, брудне, зі злиплими очима, як сіра бусинка, що впала в калюжу: «Буся!» І в той момент кошеняті здалося, що не такий вже й страх потрапити до пастки людини.

А потім Софійка принесла його до себе додому, сховавши за пазуху, де було тепло, затишно і безпечно. А ще там щось стукотіло. І стукіт цей був таким рідним, близьким, таким заспокійливим, що Буся заснув так само міцно, як першого дня поряд із мамою.

Розбудили його крики та чужі холодні пальці, що втискалися в тільце. Софійка сварилася з іншою людиною. З жінкою, що була старша та вища. Від неї несло цигарками і пивом. Буся злякався, що ось-ось його видеруть із рук дівчинки та викинуть геть - він знову залишиться сам. Але Софійка не збиралася здаватися, відстоюючи його право жити з нею.

У результаті його гніздечком стала її кишеня. 24 на 7 вона була поряд. Навіть коли він ходив в туалет. Щоб ніхто не смів і торкнутися її пухнастої грудочки сонця. А ще вони часто гуляли. Тоді вона дозволяла Бусі сидіти у себе на плечі, а він, гордо задерши мордочку, розглядав навколишній світ.

Одного разу він зістрибнув на землю, побіг. Трава була така м'яка, ароматна. Поглинений новими відчуттями, він і не помітив, як занадто далеко втік. А там зустрів його – вбивцю своєї мами - величезного чорного дога, що в той момент рвав зубами якогось бідолаху. А п'яний господар азартно прикрикував: «Фас-фас», - заливаючись сміхом.

Лапи Бусі перестали слухатись, він ніби вріс у землю. Відчуття, що і його життю настав кінець, захлеснуло з головою. Зараз дог закінчить зі своєю жертвою і візьметься за нього. Та варто було котячому вбивці зробити перший крок, як теплі руки підхопили під ребра і запхали в рятівну темряву кишені.

«Фу! Фу!» - кричала Софійка, притискаючи пухнастий скарб щільніше до живота, а коли чоловік підтяг до себе пса, побоюючись, що той кинеться на дівчинку, побігла з усіх ніг геть.

В ту мить Буся і вирішив, що стане сильним настільки, наскільки це можливо для такого як він. І ніколи її не залишить, навіть після смерті. Адже вона та, хто врятував його одного разу від голоду та холоду. Та, що не раз заступалася перед більшими за себе. Та, що дарувала йому свою любов просто так, нічого не вимагаючи, ідучи на жертви.

І він справді зміг вирости та стати сильним. Найбільшим котом серед дворняг, грозою собак, охороною від злих людей. Справжнім диким звіром з вухами як у рисі, пухнастим хвостом та піджарим масивним тілом. Саме тим, хто був потрібний його господині, адже та мало чим від нього відрізнялася. Софійка любила волю. Любила стрибати з дахів гаражів, лазити деревами та парканами, гуляти ночами в парку, вивчати незнайомі вулиці. Хіба можна було залишити її таку одну? І він не залишав, блукаючи за нею всюди тінню.

Але ні, не подумайте, що він бігав за нею котячим хвостиком. Все було трошки цікавіше. В один із днів, коли Софійка була в школі, а його замкнули в квартирі і все що він міг - самотньо сидіти на вікні, видивляючись її силует, трапилося щось неймовірне.

Його маленьке серце раптом стрепенулося, ніби натяглася невидима струна, а перед очима все замиготіло - він опинився в спортивному залі. Його Софійка, його улюблена господиня, падала спиною на дерев'яну підлогу. У її руках був м'яч - ні перевернутися, ні спружинити долонями вона не встигала. Ось-ось і його обожнювана людина з величезною силою вдарилася б потилицею об жорстку підлогу.

Буся кинувся до неї і, відштовхуючись задніми лапами від гладкої поверхні, передніми пхнув дівчину в спину, молячись усім котячим богам, щоб стати для неї опорою. І боги почули. Софійку ніби вітром підкинуло вгору і наперекір усім законам фізики вона встала на ноги, а не розпласталася на підлозі.

Буся не повірив своїм очам. Хіба таке можливо, щоб опинитися не в тілі далеко від дому, щоб тінню утримати людину від падіння. Та й взагалі, хіба міг би звичайний кіт штовхнути з такою силою?

«Все має свою ціну, - промайнуло в голові, як тільки він опинився знову на підвіконні. - Життя за життя, - муркотіли котячі боги. - Ми не дозволяємо нікому втручатися в перебіг подій! Але ти заслужив на це Право. У момент небезпеки ти зможеш обміняти одне життя на допомогу своїй господині. Це наш тобі Дар за силу вашої любові, і наше тобі Прокляття. Адже втративши всі життя, ти більше ніколи не зможеш народитися. Вибір за тобою, Поцілований Богом».

Дар - Прокляття? Буся не розумів їх. Хіба може бути щось гірше, ніж втратити того, кого любиш усією своєю душею, хай і маленькою, хай і котячою.