Ціна благословення

Перед нею стояли її батьки. Живі-здорові, тільки погляд їх був не таким, як вона пам’ятала. Дівчина підбігла до них, взявши матір за руку. По щоках її текли сльози, розчиняючись у морській воді.
— Вони не пам’ятають тебе, Лорель, — почувся чоловічий голос з-за спини.

Дівчина стискала материну руку, заглядала їй у вічі в надії побачити бодай якийсь знак, якусь іскру. Потім відчайдушно почала трусити матір за плечі, але та лише здивовано поглядала на неї. Лорель звернулась до батька. Вона перелічувала всі свої дитячі спогади, сподіваючись, що зможе розбудити батьків від цього забуття. Однак все було марно. Від безсилля дівчина заплакала ще дужче.

— Навіщо ти це зробив? — тільки і змогла вимовити вона у пориві відчаю, повертаючись до Бога морів, — Чому поступив так зі мною?
Чоловік мовчав. Тільки зараз він зрозумів, яким жахливим був його вчинок. Пам’ятаючи своє перше кохання, він думав, якщо забере все, що тягнутиме Лорель назад, до земного, їй буде легше залишитися з ним. Він прагнув цього ледь не більше за все на світі. Але щось людське в його серці завадило йому безповоротно позбавити Лорель батьків. Він бачив, що навіть зараз, через стільки часу, вона все ще тужить за ними.

Бог морів наблизився до дівчини та глибоко вдихнув.
— Я відпущу їх, — сказав він і очі Лорель округлились від почутого, — але за однієї умови.
— Якої ще умови? — тихо перепитала Лорель.
— Якщо ти залишишся тут, зі мною.
Дівчина задерла підборіддя, стримуючи сльози. Авжеж, Бог морів, як і сама стихія, не міг бути безумовно добрим та ласкавим.
— А якщо ні?
Бог морів чекав та боявся такої відповіді.
— Все одно відпущу, — сказав він, — але ти більше ніколи не зможеш знайти це місце та повернутися сюди.

Лорель відчула, як сили покинули її, холод, що взявся нізвідки, з голови до ніг охопив її хвилею разом із нудотою. Ще вдень вона марила прийти до берега та вкотре насолодитись теплою, мерехтливою водою в найулюбленішу її ніч, а зараз стояла перед вибором, який міг назавжди змінити її життя. Вона не могла уявити, що більше ніколи не побачить це місце і не відчує цього тепла та затишку. Але і батьків залишити теж не могла. “Я б все віддала, щоб ще раз їх побачити” — її власний голос зрадницьки сплив у пам’яті. І ось вони стоять перед нею і навіть не подають жодної ознаки, що знають її. Думки гарячково роїлися в її голові. Бог морів мовчав та непохитно стояв перед нею.

— Я залишусь, — нарешті сказала Лорель, — але в мене теж є умова.
Бог морів ледь помітно посміхнувся. Цей нескорений дух вартий самої Богині. Він кивнув, даючи зрозуміти, що уважно слухає її.
— Я хочу бачити батьків хоча б іноді. Хоча б раз на рік.

Незрима стіна рухнула з могутніх божествених плечей. Це все, чого вона просить в нього взамін на обіцянку лишитись. Що ж, на це він може погодитись.
— Гаразд, — промовив він, — раз на рік, у Свіляну Ніч ти можеш виходити на берег.

Лорель глянула на батьків. На мить їй здалось, що вона побачила проблиск вдячності та любові в їхніх очах. Повільно, з ніг до голови вихор води почав огортати їх і, нарешті, вони зникли, залишаючи по собі лише бульбашки. Дівчина закрила очі та із сумом посміхнулася. Зрештою, цей вихід здавався їй найкращим. Вона вже і не сподівалась ще раз обійняти матір та батька. І була вдячна за те, що їй дали таку можливість. Хоч і раз на рік.

Нарешті Лорель знову відчула те затишне тепло, яке було з нею тут від самої її появи. Рій світлячків, що зібрався навколо неї, закружляв у німому мерехтливому танці. І дівчина закружляла разом із ними, вдячна за їхню зворушливу турботу. Бог морів мовчки захопливо спостерігав за тим, як граційно вона рухалась і як зелено-золоте сяйво огортало її з ніг до голови, плутаючись у волоссі. Згодом до світлячків приєдналася і решта підводних мешканців, які були не в силах опиратися життєрадісному настрою дівчини, за якою вони весь цей час спостерігали. Лорель, здавалось, відкинула всі свої печалі, бо нарешті почувала себе на своєму місці. Там, де вона мала бути.

Бог морів тихенько наблизився до неї, підхоплюючи дівчину за талію та залучив її до танцю з ним. Лорель не опиралась, навпаки, легенько поклала руки йому на плечі. І разом вони втратили всяке відчуття часу та простору, танцюючи та дивлячись один одному у вічі.
— Скажи мені, — нарешті промовив Бог морів, — чи ти не боїшся мене?
Серце дівчини стрепенулося. Вона відчувала що завгодно — хвилювання, зацікавленість, дівочу сором’язливість, але тільки не страх.
— Ні, — відповіла вона з м’якою посмішкою, — не боюсь.
Чоловік посміхнувся у відповідь.
— Море вимагає бути відважним та чесним, — продовжував він, — насамперед, перед самим собою. То ж чому саме ти вирішила залишитись? Адже ти могла піти.

Лорель мовчала, не знаючи, що відповісти. Вона точно залишилась тут не через провину чи борг. Вона знала, що мала вибір жити своє земне життя поруч з батьками, за якими так тужила. Але сама думка про те, що вона може втратити це нове відчуття дому та безпеки, хоч і під водою, виявилася для неї нестерпною.
— Відверто кажучи, — почала Лорель, — тут я почуваюсь так, ніби всі мої мрії нарешті справдились.

Вона зазирнула у сині, як море, очі, які з невимовною, беззаперечною ніжністю дивилися на неї. Погляд Лорель тишком ковзнув до його губ. Бог моря лагідно підтягнув дівчину до себе та поцілував її. Вихор золотого сяйва закружляв навколо них, скріплюючи їхній союз.

Що ж, море завжди винагороджує тільки хоробрих.