Серце сяючої глибини

Чим глибше вона плила, тим химерніше ставали морські істоти навколо неї. Але вони не лякали її, а навпаки, викликали дужий інтерес, який, здавалося, був взаємним. Світлячки, ніби у якомусь дивному передчутті, почали роїтися навколо неї, як тільки Лорель сягнула дна та погрузила ноги у темний бархатистий пісок, синій, мов нічне небо. 

Перед нею відкрилося видовище ще більш неймовірне — вона побачила морську долину з гігантськими водоростями та коралами, що світилися ніжним білим сяйвом. Навколо снували напівпрозорі риби та медузи, що були схожими на живі мережива. Велетенські білі мушлі поблискували у піску, що відбивав це підводне бліде світло. Лорель покрокувала вперед, із захватом роздивляючись цей дивний пейзаж і навіть не помітила, як під ногами зʼявилася доріжка з гладкого білого каменя, що світилося, та вела її все далі до того вогника, за яким вона прослідувала так глибоко.

Раптом перед нею зʼявилася жива стіна зі срібних риб. На якусь мить дівчині здалось, ніби вони роздивляються її. А коли вона простягнула до них руку, риби розпливлися, демонструючи вид на найпрекраснішу альтанку, яку Лорель тільки бачила. З прозорого кришталю, з неймовірними, тендітними візерунками на тонких колонах, саме вона сяяла тим загадковим привабливим світлом. Лорель підійшла ще ближче і побачила дивну темну фігуру, що стояла саме в центрі кришталевого кола. Це створіння було схожим на людину, але дуже чудернацьку — голова її нагадувала голову якоїсь велетенської риби, а замість ніг був великий рибʼячий хвіст.

— Вітаю, Лорель, — чаруючий низький голос розкотився підводною долиною.

— Хто ти? — запитала дівчина тремтячим голосом, — І звідки знаєш моє ім’я?

— Я — Бог морів, — спокійно відповіла фігура та повернулася обличчям до неї. Лорель сіпнулась, але не відводила погляду. Побачене її вразило, однак зовсім не налякало. Замість голови у цього створіння була акуляча морда з зубами, що хижо поблискували у блідому світлі. Нелюдськй погляд, здавалося, впивався в саму дівочу душу. Темно-синя луска відбивала біле світло і здавалося, немов самі зорі спалахували на його риб’ячій шкірі.

Бог мовчав, чекаючи реакції дівчини, яка вивчала його своїми зеленими очима. Чи вона злякається та спробує утекти? Чи попросить поділитися владою? А може благатиме виповнити всі її бажання?

— Я думала, ти виглядаєш дещо по-іншому, — нарешті сказала Лорель. На мить їй здалося, що вона побачила, як акулячі очі округлились від подиву, — я завжди уявляла тебе велетенським старцем із сивою бородою. Принаймні, так пишуть у книжках.

Ця відвертість дещо шокувала Бога морів — давно ніхто з ним так не розмовляв.
— Що ж, — відповів він і раптовий вихор води скрив його з очей Лорель та виніс геть з альтанки. Вихор ставав все більше та вище і нарешті з води та піни показалась висока, статна чоловіча фігура. Лорель зробила крок йому назустріч, з цікавістю роздивляючись надприродні риси. Перед нею стояв кремезний сивий чоловік з очима без зіниць, що світились білим, та бородою, що діставала до пояса. Волосся його було коротким та легенько покочувалось за течією. Одежи як такої на ньому не було — замість неї він був вкритий синьою лускою від пояса і до ніг, які закінчувались стопами, схожими на жаб’ячі.

Лорель дивилась на нього, не зводячи очей. Якийсь дивний, майже дитячий захват заповнив її серце. Вона ледь помітно посміхнулась і посмішка її не залишилась без відповіді.

— Таким ти хочеш мене бачити? — запитав Бог морів і Лорель здалося, ніби він сміється, але посмішка його була скрита за пишною бородою.

Але дівчина лише замотала головою і її темні локони граційно заколихалися, відбиваючи підводне сяйво. 

— Я хочу бачити тебе справжнім, — тихо та дещо боязко сказала Лорель і потупила погляд.

Якусь мить Бог морів стояв нерухомо, але знову зник у водяному вихорі, який тепер поступово зменшувався. Коли піна та бульбашки розсіялись, дівчина побачила його істинний образ. Це був високий чоловік, на вигляд років тридцяти, насправді неземної вроди — з білим, довгим та курчавим волоссям, яке піною спадало на його широкі м’язисті плечі. Обличчя його було ніби висічене з мармуру, з високими вилицями та широким підборіддям. Сині, як саме море очі були окреслені довгими білими віями. Замість луски цього разу на ньому був незвичний одяг, віддалено схожий на тогу, витканий, здавалося, з самої води та морської піни. Босі ноги ледве торкались темного піску, що світився під ним ніжним білим сяйвом.

Навіть під водою було помітно, як Лорель зашарілася, вивчаючи його постать, не в силах відвести очей. Між ними пролягла тиша.

— Ти дуже молодий, як на Бога, — нарешті сказала Лорель, чим змусила самого Бога морів вкотре почуватися зніяковілим та спантеличеним.

— Море — втілення самої молодості, — опанувавши себе вимовив чоловік. Голос його був глибоким та надзвичайно мелодійним, — дике, невгамовне та непередбачуване. Саме тому я — наймолодший з усіх Богів.

Лорель слухала його і, здавалось, не могла наслухатись. Якщо б він заспівав, вона б, певно, втратила розум. Однак єдине питання, що крутилося в її голові розсіяло чари та повернуло її до тями:

— Чому я тут?

Бог морів уважно вивчав дівчину, з таким самим бунтівним та непідкореним духом, який він вже якось бачив.

Це було давно, але спогади, що так глибоко ранили, ще жили в божественому серці. Він закохався дівчину, просту, але ту, що змогла підкорити самого Бога морів одним своїм поглядом. Він силою забрав її до себе, на глибину, в надії, що вона стане його дружиною. Але дівчина була нещасна — вона вже була заручена і до смерті тужила за своїм земним коханням. Як не намагався Бог морів підкорити її, закохати, що б він не робив — дівчина була непохитною.

— Я ніколи не покохаю тебе, — казала вона, дивлячись прямісінько в його сині очі, — краще вмерти, ніж бути приреченою на життя з тобою.

Зрештою, Бог морів відпустив дівчину. Однак сам залишався нещасним весь цей час. Аж допоки не помітив її.