Поклик моря

Азовському морю, яке назавжди в моєму серці

«Кажуть, що бути поцілованим Богом морів — це щось на кшталт благословення… але натомість Бог має в тебе щось забрати… Та ніхто, насправді, не знав, що саме. І не було ще жодної людини, яка могла б про це розповісти. Але звідки тоді взялася ця легенда? Що ж… людській фантазії немає меж»

Лорель встала та струсила пісок зі спідниці. Вже давно пора було вертатись додому. Навіть, якщо її там ніхто не чекав. 

Завтра буде Світляна Ніч. І рівно рік, як її батьки загинули в кораблетрощі. Це буде її перша Світляна Ніч без них поруч.

Лорель любила цей особливий день — повню середини літа. Їй було два роки, коли батьки вперше привели її до моря, вночі, щоб показати, як мерехтять та виблискують магічним синьо-зеленим сяйвом хвилі, що з шурхотом накочуються на берег. Враження від побаченого були настільки сильними, що дівчина пам’ятала ту ніч досі, ніби це було вчора. Вона згадала, як, підійшовши до води, стояла, немов зачарована, та дивилась на морських світлячків, які ніби запрошували її до себе в гості. Батько встиг схопити її за руку, коли вона вже намочила черевички. Але бажання зануритись у воду було настільки сильним, що вона ледь не плакала, просячи батьків дозволити їй зайти хоча б трошки глибше.
— Нехай спробує, — лагідний голос матері прокинувся в її спогадах, — вже ніч, вода холодна, навряд їй сподобається.

Батько стояв позаду, а Лорель повільно та боязко заходила у воду, очікуючи холодного доторку стихії. Але натомість, вода виявилась дуже теплою. Теплішою, ніж у найяскравіший сонячний день. Дівчина засміялась і зробила ще крок уперед. І раптом морські світлячки, які повільно гойдались на хвилях, колом оточили Лорель та засвітились м’яким золотистим сяйвом. Це видовище не на жарт здивувало її батьків, однак  дівчина лише захопливо плескала в долоні та сміялась і сміх її розносився хвилями, здавалося, до самого морського дна.

Рік за роком Лорель з батьками приходила до моря у Світляну Ніч і стояла по коліно у воді у мерехтливому колі, заворожена чарівним сяйвом. Як їй хотілося дізнатися більше — що ховається там, під товщею води? Як виглядає той загадковий світ? Чи там насправді так страшно, як пишуть у книжках? Але батьки ніколи не дозволяли їй заходити далі.

— Будь обережною, серденько. Бог морів ніколи не дає щось задарма, — казала мати, — багато хто прагнув бути обраним, але ще жодного разу ніхто так і не захотів сплатити ціну за його благословення.

Але навіть просолені моряки та старі рибалки не знали, звідки ростуть ноги цього повір’я. Що то за благодать та яка його ціна.

— Хотів би я все віддати, аби кожен мій вихід у море був вдалим, — якось чула Лорель від одного моряка в порту. Вигляд він мав край виснажений.

— Ха, навіть власного сина? — потягуючи трубку, в’їдливо запитав того одноногий старий, що сперся на палицю.
Відповіді вона не почула.

Виснажена думками, дівчина впала на подушки та міцно заснула. І снилося їй море, глибоке, загадкове та неспокійне.

***

Лорель стояла у теплій воді, оточена морськими світлячками. Так само, як і всі ці вісімнадцять років. Тільки одна відмінність боляче відлунювала в її серці. Позаду не стояв батько. І матір не сиділа на березі. Лише зараз дівчина остаточно усвідомила, що більше ніколи не почує материного сміху. Не відчує батькової долоні на своєму плечі. Пекучі сльози катились по її щоках і тонули у морській воді.

“Я б все віддала, щоб ще раз їх побачити”, подумала Лорель, але з жалем зрозуміла, що їй немає, чим жертвувати. Розпач захопив її думки і вона не помітила, як магічне мерехтіння навколо неї ставало все сильнішим. Отямилась вона лише тоді, коли побачила, як перед нею пролягла химерна синьо-зелена доріжка, підсвічена місячним сяйвом. Витерши сльози, Лорель зробила крок уперед. Тепле море огортало її все більше і більше. Вона зупинилась, стоячи у воді по груди. Світлячки, здавалось, мерехтіли з усіх своїх сил, роблячи ледь не сліпучим сяйво, що уходило глибоко під воду. Відкинувши всі свої острахи, Лорель зробила глибокий вдих та пірнула.

Занурившись з головою, вона відкрила очі та не повірила тому, що побачила перед собою. Все, що вона знала про підводний світ раптом розбилося об цю чарівну картину, яку ледь могла осягнути. Різнокольорові корали та мушлі всіх можливих форм виблискували серед піску, що був схожим на м’який килим. Риби, великі та маленькі, лисніли своєю райдужною лускою, привітно помахуючи яскравими плавцями. Водорості, зелені, червоні та жовті, колихались немов чудернацькі гриви на вітру.

Морські світлячки продовжували мерехтіти, відводячи Лоель все далі і далі від берега. Причарована, вона пливла за ними. І тільки коли місячне сяйво перестало пробиватися крізь товщу, дівчина зупинилась та з острахом обернулась. О ні, вона заплила надто глибоко! Раптом її охопила паніка, а ноги немов задубіли від страху. Повітря! Вона зараз задихнеться! Лорель заметушилась та почала гребти руками, здіймаючи пісок та намагаючись спливти. Тіло не слухалось її, ніби щось тримало її біля дна. Але, несподівано для себе, Лорель усвідомила, що не тоне. Не засинає без кисню. Насправді, їй було навіть дуже комфортно тут, під водою, тепло та затишно в золотисто-зеленому сяйві в оточенні чарівних морських створінь. На мить їй здалося, ніби вона нарешті знайшла свій дім та спокій. Вода теплими обіймами огортала її та підштовхувала плити далі. Світлячки закружляли навколо неї, показуючи їй шлях ще глибше. Там далеко замерехтів привабливий білий вогник. І Лорель без страху рушила йому назустріч.