РОЗДІЛ 15 НОВЕ ЗНАЙОМСТВО

У листопаді видали новий теплий одяг на зиму. Торішнє пальто Жені було ще в пору, тому її більше цікавило взуття. Дівчина дуже боялася, що чоботи дадуть як завжди, набагато більшого розміру, але цього разу вийшло навпаки — дісталися геть впритул. Як трохи походила — у пальцях почало тиснути так, що, знявши взуття, відчула насолоду, немов від холодного напою в літню спеку.

Окрім того, гардероб поповнився ще й новою кофтиною. Але вже наступного дня непосида полізла через паркан, спокусившись пізнім виноградом, що звисав важкими гронами й манив своєю надмірною стиглістю, зачепилась за цвях і порвала не тільки куртку, а й кофту. Також загубилося кілька ґудзиків. Можливо, це ще не довело б її до відчаю, якби до всього не порвалися і черевички. Пальчики пропхнули дерматин, шукаючи простору, якого не вистачало. Васька, правда, взявся увечері їх зашити, але Женя не дуже вірила в успіх.

Сиділи у піонерській кімнаті.

Васька мучився із Женьчиним взуттям, штрикаючи то в одному, то в іншому місці шилом і намагаючись закріпити неслухняний дерматин голкою, а Женя, нашвидкуруч зашивши курточку, почала обстежувати піонерську по периметру. Раптом на очі потрапила купа брудного одягу в кутку, прикрита прапорами.

— Диви, що я знайшла, Васю! Напевно, робітники залишили, — вигукнула і почала притуляти до себе широкі штани та сорочки великого розміру. — Ну, як, прикольний з мене маляр, га? — питала жартівливо.

— Поклади, воно тобі треба? — роздратовано буркнув Васька.

— Добре, покладу. Потрібне воно мені сильно. А ні, не покладу. Тут гарні ґудзички... Такі ганчірки, а ґудзички симпатичні, — думки у Жені бігли швидше, ніж вона за ними встигала. Руки самі схопили ножиці та відрізали всі ґудзики на сорочці та штанях. І наступного дня на кофтинці ці ґудзики виглядали дуже доречно.

Знову пішли затяжні дощі. Цілий день у Жені були мокрі ноги. До вечора дівчина не витримала й поскаржилася кастелянші на взуття, але сувора тітка відповіла:

— Де я вам настачусь чобіт? Речі треба берегти. Якщо не вмієш берегти — ходи боса! Посидіти в кімнаті теж корисно, а то лазять абиде!

Женя задавила образу й гордо вирішила більше не просити. Та незабаром похолодало ще більше, і мокрі ноги стали причиною застуди.

Зазвичай весела непосида, Женя одного ранку ледве відсиділа уроки, а після обіду завалилася в ліжко. Надвечір у неї піднялася температура, тому дівчата покликали виховательку. Та звернулася до медички:

— Оленька, що з нею робити, адже горить дівчина? — розгублено спитала Галина Степанівна, яка чергувала на першому поверсі.

— Зроблю укол, щоб збити температуру, а вранці подивимось. Менше треба було по калюжах лазити. Скаче весь час, як коза, — у словах медички Ольги чулося невдоволення та роздратування, адже через Женю тепер не можна було піти додому раніше.

Укол збив температуру, Женя навіть сходила наступного дня на уроки, але ввечері знову злягла. Ольга мусила перевести Женю до ізолятора. Три дні Ольга лікувала її, як і всіх хворих, аспірином. Але якщо тим стало легше, то стан дівчини тільки погіршувався. Та й не лежала вона в ізоляторі, як належало, а шастала то до їдальні, то до своєї кімнати. Втрутилася Галина Степанівна.

— Олю, тобі не здається, що Романову треба лікареві показати? Може, що не так робиш?

— Її в ізоляторі до ліжка прив’язати треба, — люто гаркнула медсестра й повела виховательку до ізолятора, щоб та переконалася, що Романової там немає. Але дівчина лежала в ліжку з темними колами під блискучими очима на блідому личку.

Вихователька сумно оглянула Женю, потім перевела погляд на взуття дівчини, яке стояло поряд з ліжком. То були брудні черевики із розірваними носами. Галина Степанівна взяла правий у руки й аж скривилася:

— Не дивно, що захворіла. Невже ти не могла сказати Тамарі Семенівні, що вони тобі малі? — з легким докором запитала Женю. Та, ледь ворушачи сухими від температури губами, відповіла:

— Я казала, але Тамара Семенівна відмовила. Бо треба берегти те, що видали.

— Ти впевнена, дівчино, що все було саме так? Хтось може підтвердити? — перепитала вихователька.

— Хто завгодно з моєї кімнати, — кивнула Женя.

Вихователька пішла розпитувати дітей. Це ніби прорвало фурункул, який довго назрівав. Діти зчинили страшний ґвалт. Усі почали доводити, що було саме так, як сказала Женя, і що кастелянша — лиха та жадібна тітка. Марина брудно вилаялася й додала:

— Ця сучка нашими речами торгує на базарі. Їй у падло видати зайве, без навару тоді не буде. Жаднюга сволочна!

— У тебе є докази, Марино? — суворо насупилася Галина Степанівна.

— Багато хто її на базарі бачив. Торгувала дитячим одягом. Тільки хто ж нам повірить? — Марина обвела кімнату поглядом, шукаючи підтримки. Але усі мовчали, хоч знали про такий гріх Тамари Семенівни.

Женю накачали уколами, нагодували пігулками, а вранці приїхала швидка допомога та забрала до міської лікарні.

***

У палаті, крім Жені, лежало ще троє дівчат. Спочатку дівчину замучили аналізами та обстеженнями, а потім вона, стомлена від надмірної метушні, тихо пролежала, уткнувшись носом у подушку, майже до вечора. Спати їй не хотілося, проте весь цей час вона уважно стежила за тим, що відбувалося. Ліжко по сусідству займала дівчина з жовтим, немов золотим волоссям. Вона була приблизно одного з Женею віку. Два інші ліжка, що стояли навпроти, займали молодші дівчата. Вони гралися ляльками і просили дівчину з жовтим волоссям допомогти одягнути то одну, то іншу ляльку.