РОЗДІЛ 14 ЛЕБЕДИНЕ ОЗЕРО

— Що вона в тому зошиті пише? — якось запитав у Васьки Воца після того, як поспостерігав за Женею декілька днів. Дівчина весь час ходила із щоденником.

— Вірші. А ще записує, що трапилося за день. То дівчата так розважаються. Щоденник зветься. Тільки не шкільний, а особистий. Читати не дозволить, я впевнений, можеш і не просити, — попередив Васька, помітивши вогонь в очах друга.

— Не буду я у неї нічого просити, — загадково буркнув Воца.

— Без дозволу візьмеш — пошкодуєш. Не ліз би, га. Я переписав декілька віршів, можу почитати. Про квіточки там, про життя. Непогано пише, — наївно запропонував Васька. Воца, звісно, не послухав друга й коли усі були в кінотеатрі, тайкома пробрався до кімнати, знайшов Женьчин щоденник і зачитався, поринувши в її думки, в її душу. Особливо уважно читав вірші. На одному прямо перечепився.

Ти лілії зірвав — і я щаслива,

Мені подарував, бо я просила,

Виконуєш усе, що забажаю,

За це тебе я не люблю, не поважаю.

А він суворо дивиться, хитає головою,

Він стежить і за мною, й за тобою,

Він має власну думку, свої закони,

Мені приємні навіть його заборони.

Він рідний друг, а ти лише товариш,

Даремно мною ти хворієш, сниш і мариш,

Моя душа співає в унісон лише із ним,

А ти для мене будеш повсякчас ЧУЖИМ.

— Ану поклав, де взяв і дибай звідси! — почув суворий знайомий голос. У дверях стояла Женя. Іскри злості так і сипалися з очей. Воца повільно закрив зошит і слухняно поклав на ліжко. Мовчки обійшов Женю і вийшов. Відверті слова довго пульсували легкою образою.

Женя розповіла про Воцине свавілля Васьці й попросила передати, щоб той більше не чіпав її речей.

— Ну і чого ти досяг? — запитав Васька друга. — Зла, як фурія. А ти ходиш, як мішком прибацаний. Що ти там вичитав?

— Написала, що ти рідний, а я — чужий. Але так закручено, що зразу й не второпаєш.

 — Сьогодні написала, завтра перепише. Ти того такий дивний? Вірші — абстрактне мистецтво.

— До чого тут вірші? Вона боїться Сірого. Декілька разів про це написала. Треба щось рішать із тим мурлом.

— Та я сам думав. Але гад заліг десь, не проявляється.

Наприкінці жовтня дуже похолодало. Спочатку кілька днів була сира погода, а потім вітром нагнало холод. Жовте листя вітер швидко кружляв у повітрі й зносив з асфальтованого майданчика, змітаючи докупи біля паркану. Озеро за інтернатом теж було повністю вкрите листям.

Женя любила цю частину саду. Її сильно тягнуло до води. Думала, що прийде сюди й побуде в самоті, як часто робила останнім часом, але приємно зраділа, побачивши, що Васька зручно розмістився на спиляній тополі й щось захоплено малював олівцем. Як тільки помітив Женю, чомусь закрив зошит, сховавши незакінчений малюнок. Женя навіть не наполягала показати, бо знала — хлопець не любив, коли бачили недовершене, хоч би що це було.

— О, а ти тут засів? І тобі в такому холоді малюється? — примостилася поряд дівчина.

— Навпаки, краса! Ти подивися, як гарно навколо: там жовтий клен ще з листям, хоч і рідким, там червоні листочки дикого винограду, а там зелена ялинка. Все-таки природа вміє підібрати барви, — замріяно почав замовляти Женьці зуби Васька. Остання на це не купилася, але знаку не подала.

— І ти все це одним олівцем вирішив змалювати? — недовірливо запитала, інтуїтивно відчуваючи, що Васька наодинці та ще й не в кімнаті малював щось надто особисте. — А наші металолом збирають. Там якісь книжки пообіцяли за перше та друге місця. Не хочеш цим займатись?

— Я схожий на ідіота? Краще гайда на базар, там саме торгівля закінчилася, може, чого знайдемо? Горішків хочеться, — запропонував юнак.

— Ходімо. До гастроному по фісташки, — погодилася дівчина. Женя любила цей вид промислу, коли по обіді шукали загублені продавцями чи покупцями гроші. Найчастіше це був дріб’язок — копійки, які люди лінилися піднімати. Але іноді траплялися й паперові купюри. Зазвичай все знайдене об'єднувалося й купувалися солодощі, які знову ділилися між усіма. Сьогодні охочих змотатися на ринок не знайшлося, бо були зайняті збиранням металобрухту. Тим краще. Менша конкуренція.

Васька сховав зошит та олівець за пазуху й скептично оглянув Женю, особливо зупинив погляд на її черевиках.

— А тобі так не холодно буде? Скажи кастелянші, щоб взуття видала. Ти в цих капцях не проходиш осінь. Вони ж не сьогодні-завтра розлізуться.

— На базар і назад змотатися — не розлізуться. Зручні вони, — Женя подивилася на черевики. — Пам'ятаєш, як ми їх знайшли на смітнику минулої весни. Учитель праці зашив правий, а лівий був нормальний, — нагадала Женя. — Тоді вони були вільні, а тепер тісно. Ноги виросли.

— Ти й сама підросла, Женю… — з усмішкою мовив Васька.

— Невже? А наче яка була, така й лишилася. Ходімо, подивимось у яр, може, ще чого цікавого знайдемо? — запропонувала Женя.