РОЗДІЛ 11 ЛИХА СПОКУСА

Поверталися, як злодії. Женя легенько постукала у вікно, і заспані дівчата неохоче відчинили.

— Де ти вешталася? Тут справжній допит влаштували через тебе, — вилила цебрик обурення Катя.

— Гуляла, — загадково відповіла Женя, і, швидко застрибнувши до кімнати, впала на застелене ліжко. Була лише шоста ранку, тому, почувши гучний скрип ліжка і метушню в кімнаті, Марина почала спросоння лаятися:

— Якого дідька лисого... піднялися ні світ ні зоря? Ви поспати дасте, малолітні хвойди? — але, помітивши Женю, сама підірвалася. — Женько... Де тебе носило, холеру? Тут Криса таке витворяла… Я думала, її нагла кров заллє.

— Була у «своїх», — збрехала, як і домовлялися з хлопцями. Марина недовірливо зауважила:

— Ага. Не треба ля-ля, у нас теж звивини в черепушці є. Васька з Воцою теж у таборі вешталися?

— А вони тут до чого? — вдаючи, що здивована, запитала Женя.

— Так їх теж наче корова язиком злизала, — примружившись і намагаючись зрозуміти з поведінки Романової, що та приховує, пояснила Марина.

— Це їхні справи, — Женя не хотіла розповісти правду не тому, що її могли здати (хоча і це не виключено), просто їй було шкода дівчат, які не відчули солодощів свободи, як вона. Та що там дівчатам, Женя партизаном мовчала і в кабінеті директорки, куди її покликали зразу після сніданку.

— Мені та міліції робити нічого, як тебе шукати? Романова, це пахне колонією! — вкотре погрожувала Ангеліна Анатоліївна.

— Знаю… — намагаючись не дивитися в очі директорці, відповідала Женя.

— А поки що тиждень митимеш перший поверх. Щоб іншим не кортіло втікати. І пам'ятай: справа на тебе заведена... Ще одна втеча — і я присягаюсь, що й духу твого тут не буде. Не сидиться їй.

Після того як Женя зачинила за собою двері до кабінету, вона різко обернулася й показала язика. Діти, які снували коридором, тільки засміялися. В їхніх очах авторитет дівчини ще дужче піднявся, наче не дверям показала язика, а самій директорці.

***

Вихователька Наталія Іванівна навмисне вимкнула теплу воду, тож Женьці доводилося плескатись у холодній. Це було жорстоким покаранням, оскільки руки дівчині крутило неймовірно. Ці болі мали давню історію. Тоді Женя була ще маленьким циганчам, яке потрапило до інтернату й не зреклося звичок кочового життя.

Теплим осіннім днем, коли сонце засліплювало насиченою позолотою, а дощ лив як із відра (такий дощ називають циганським), маленька пустунка вискочила на вулицю і, купаючись у яскравих променях сонця та струменях ледь прохолодного дощу, почала танцювати. Вихователька Наталія Іванівна кинулася слідом, прикриваючись парасолькою, щоб забрати дівчину. Яскраві квіточки, щедро розкидані по куполу великої парасольки, тоді так сподобалися дівчині, що коли Женя помітила її в кутку (куди вихователька поставила парасольку для просихання), то не втрималася і, схопивши великі кравецькі ножиці, неакуратно повирізала ці квіточки.

Женя саме вирізала останню квіточку, коли Наталя Іванівна побачила це. Вирвавши у переляканого дівчати ножиці, вихователька зі злістю кілька разів вдарила ними Жені по пальцях. Дівчина тоді два тижні пролежала у лікарні. Пальці, звісно, загоїлися, але холодна вода розбурхала минулі рани. І тепер, лаючись та проклинаючи всіх і все, Женя стояла навкарачки й шморгала ганчіркою, що смерділа затхлістю, по підлозі. Всі пішли в кіно, тож у коридорі було тихо й спокійно, але від цього на душі робилося ще сумніше.

Женя знала, що допомоги чекати нема від кого. Іншого разу Васька б охоче допоміг, але їх із Воцою теж покарали. Щоправда, спочатку Воца провалявся два дні в ізоляторі під наглядом медсестри. Але щойно спала температура, він добровільно приєднався до Васьки. Під інтернатом у підвальних приміщеннях підприємлива директриса, відчувши віяння часу, обладнала кооператив із виготовлення трун. Про використання праці старших інтернатівців як підмайстрів не заведено було говорити, але всі в межах закладу знали, що за огріхи й проступки доводилося відпрацьовувати саме там. Так і казали: «Послали на труни».

Васька акуратно склав дощечки та забив черговий цвях. За годину роботи приловчився. Потім ще один, для надійності. На мить зупинився, бо подумав, що в цій труні лежатиме покійник, і дрібне тремтіння пробігло тілом. Скосив око на захопленого роботою Воцу, потім на Семена Павловича, вчителя праці, і подумав: «Мабуть, шалені гроші приносить цей кооператив, адже Павлович нещодавно «Москвича» справив».

Як тільки Семен Павлович вийшов покурити, Васька підійшов до Воци, що активно працював молотком, наче не в труну цвяхи забивав, а в ящик. Переробили на уроках праці цих ящиків — ого-го!

— Ти чув, старий тачку купив?

Воца насупив брови, зле зиркнув на зачинені двері й крізь зуби процідив:

— Думаєш, на цьому бабки сколотив? — легенько підняв, а потім кинув на підлогу заготовку віка. Віко голосно грюкнуло, злість Воці завжди додавала сили.

— А на чому ще? На наших мозолях. Нам ось, — Васька скрутив дулю, поворушив у ній великим пальцем і посміхнувся, — Женя б сказала «і маком, балі* (*ром., — свині), не потрусили». Васька навмисне згадав Женю. Йому подобалося спостерігати за обличчям товариша, коли той чув її ім'я. На хвилину злість в очах юнака згасла, поступившись ніжності та умиротворенню. І Васька згадав слова кастелянші тітки Груші: «Якого хлопця з розуму звела!»