РОЗДІЛ 10 НА ВОЛІ

Женя дивилася на сходи, що виїжджали з-під підлоги, спрямовувалися вгору, і її здивування змінилося страхом перед незрозумілим. Васька пояснив подрузі, що потрібно поставити праву ногу на сходинку, а потім швидко перенести ліву ногу й вхопитися за рухомий поручень. Але всі інструкції дуже швидко випарувалися, залишивши тільки вагоме запитання: «Що робити?» Незвичне лякало… А довкола снувало багато людей, які, як здавалося Женьці, неодмінно мали б побити її за те, що вона стоїть, як баран, і гальмує рух.

«Якщо не поб'ють, то сваритимуть, напевне», — від цієї думки ноги ще сильніше підкошувалися.

І раптом чиїсь сильні руки підхопили Женю за стан, підняли й поставили на ескалатор. Вона вже приготувалася повернутися й подякувати Васьці за допомогу, бо була впевнена, що це він, але позаду стояв Воца. Парубок традиційно мовчав і лише посміхався. І показав жестом, що треба триматись за поручень. Васька стояв на ескалаторі трохи нижче.

Тільки Женя розслабилася й почала отримувати задоволення від катання на рухливих сходах, як з острахом побачила, що попереду ті сходи складаються й зникають так само, як і виїжджали — під підлогою. Та переляк тривав лише кілька секунд, бо вже знайомі руки підхопили її та винесли з ескалатора. І тут Женя не стрималася:

— Чого це ти мене весь час хапаєш? Я шо, маленька?

— А треба було просто сказати «дякую», — втрутився Васька. — Женю, не вибрикуй. Тут багато народу, привертати до себе увагу не варто. Воца — ти молодець, а я й не здогадався, що її можна занести й винести.

— Ага, — зрадів товариш. — Така легенька.

Воці було добре від того, що Васька не сердиться на нього за цю ситуацію. Водночас легка журба огорнула серце хлопця, коли Женя, вийшовши зі станції метро, взяла Ваську за руку. Збоку це виглядало романтично. Насправді Женя боялася загубитися серед натовпу.

Квитки до зоопарку вирішили не купувати, щоб заощадити. Воца акуратно витягнув зі смітника біля виходу три прорвані квитки на випадок, якщо на території парку перевірятимуть, а потім «туристи» стали обходити огорожу зоопарку, доки не знайшли лаз. Але остаточно видихнули, лише як змішалися із рештою відвідувачів. Навіть купили одну солодку вату та по морозиву.

Коли вже обійшли зоопарк і вдосталь надивилися на звірів, хлопці помітили тир. Як не зайти?

У тирі Васька вибив «яблучко» тричі поспіль. За що, під схвалення продавця: «Та ти, хлопче, снайпер!» і вигуки відвідувачів: «Очманіти, як круто!», отримав приз — великого плюшевого білого ведмедика. І недбалим жестом віддав його Жені:

— Це тобі!

Спочатку Женя стрибала від щастя, а потім, коли потягала подарунок по зоопарку й зрозуміла, що це важко та геть незручно, вручила його Воці. Той не скаржився, бо ладен був і саму Женю на руках носити.

Ідея продати ведмедика з'явилася спонтанно. Сиділи на лавці, а поряд проходила молода сім'я з маленькою донькою. Дівчинка, побачивши білого ведмедика, як заплаче: «Хочу та-ко-го!» Звісно, ​​тато запитав у молоді, де взяли, сподіваючись, що тут, у зоопарку, є місце, де продають плюшеві іграшки.

— У тирі виграли, — чесно зізнався Васька, а потім додав. — Якщо хочете, можемо продати. Женю, ти не проти?

Женьці було шкода розлучатися з милою забавкою, але вона уявила, що її треба буде весь час із собою носити й, хоч і з невеликим сумом, кивнула головою.

Довго сумувати не довелося, бо вже за кілька хвилин в поле зору красуні потрапив фотограф із  мавпочкою на плечі. Звірятко мало на шиї шкіряний ошийник, до якого був причеплений повідок.

— Ой, яка гарненька мавпочка, — кинулася Женя до звірятка. – А можна погладити? — спитала у фотографа  дівчина.

— Можна. Для тих, що фотографуються, послуга безплатна, — примружився власник звірятка й підніс мавпочку ближче до Жені. Та з острахом погладила коротку шерстку й благально подивилася на Ваську з Воцою.

— Ну й почім таке задоволення? — зрозумів погляд Вася.

— Якщо фотографувати лише дівчину, то два фото за ціною одного. А з усіх разом карбованець за п’ять світлин.

— Ми з іншого міста, — попередив Вася.

— Не ви перші. Надрукую і пришлю поштою.

Одне фото зробили, де утрьох, на другому утрьох із мавпочкою, на третьому — Вася, на четвертому — Воца, на п’ятому — Женя. Бонусну світлину фотограф зробив, де Женя без мавпочки. Вася попросив надіслати фото на головпоштамт до вимоги, щоб не світити інтернатівською адресою.

На вторговане від продажу плюшевого ведмедя вирішили по-людськи поїсти, а не вату, морозиво та цукерки, від яких апетит розбурхувався ще більше.

Вийшли із зоопарку, прогулялися вздовж проспекту Перемоги та знайшли пельменну, де наїлися пельменів із салатом, ще й десерт замовили.

Прокататися зайцями в тролейбусі до центру міста виявилося дуже захопливою пригодою.

Хотіли походити Хрещатиком, але небо затяглося свинцевими хмарами, тому довелося швидко шукати сховок від дощу, що невідворотно насувався. Укриттям виявився музей мистецтва.

— Народ, квитки недорогі. Гайда, подивимося, що великі художники малювали, — запропонував Васька. Ніхто не був проти. Кілька разів прилаштовувалися до екскурсовода, тому дізналися багато цікавого.