РОЗДІЛ 8 ДВОЄ ПЛЮС ОДНА

Діти ділили вихователів на добрих та поганих. Але Наталія Іванівна виділялася ними у третю колонку, написом над якою була коротка, але зрозуміла усьому інтернату фраза — «Криса». Жінка відрізнялася стервозним характером й патологічною мстивістю, тому діти намагалися уникати зустрічей з нею, або зводили їх до необхідного мінімуму.

Женя могла постояти за себе, але навіть вона не хотіла нариватися на конфлікти з цією вихователькою. От і тепер пустунка перестрибнула через невеликий паркан, що огороджував квітник, і швидко попрямувала до чорного ходу. Не сподіваючись наштовхнутися там на будь-яку виховательку, і тим паче — на Наталію Іванівну. Але та саме у цей час вирішила перевірити, чи не захаращений чорний хід старими меблями або господарським реманентом.

З її чіпкого погляду в бік Женьчиної шиї було зрозуміло, що помітила надірваний край комірця на нещодавно виданій кофтині.

— Дідько… — пробурмотіла Женя собі під ніс і відвела очі. Складалося враження, що Наталія Іванівна чекала у дверях чорного ходу саме Женю, і для неї ж готувала цю тираду. Сувора вихователька, з металевими нотками в голосі нагадала дівчині, що вона перебуває на державному забезпеченні:

— Це ж скільки кофтин потрібно тільки на одну тебе? І не настачишся! А це державні кошти, Романова! — вихователька гидко всміхнулася, демонструючи безмежну владу. Чомусь Наталія Іванівна інших дітей називала за іменами, а Женю лише за прізвищем, «Романова».

— Таке враження, що держава — це ви, — не стрималася дівчина. Обіцяла ж собі мовчати, але вирвалося.

— Притримай язичок, Романова, занадто довгий, — не залишилася в боргу вихователька.

— А мені мій язичок дуже навіть подобається. Все своє ношу з собою і бережу.

«Якщо вже почала огризатися, то навряд чи варто зупинятися», — подумала Женя. Це був її життєвий принцип.

— Воно й видно! Приший нормально і то негайно! Увечері перевірю, — і вихователька смикнула комірець так сильно, що Женя мало не впала, а деталь одягу, що ледве трималася на кофтині, залишилася в руках Наталії Іванівни. Вона кинула його на підлогу й пішла, демонструючи зневагу.

Женя підняла клаптик тканини і побрела до кімнати — звикла за роки перебування в інтернаті до такого ставлення з боку Наталії Іванівни. І все ж було образливо.

Іншого разу дівчина б і не подумала пришивати той злощасний комірець, але тепер сіла за шиття, адже непокора могла закінчитися провалом втечі.

З превеликим задоволенням Женя збирала найнеобхідніші речі до сумочки й мріяла про ту щасливу мить, коли вони з Ваською, нарешті, втечуть. Але після вечері довелося виправдовуватись перед Ангеліною Анатоліївною. Та якимось чином пронюхала, що стільці, розібрані та спалені минулого тижня у саду — Жені ідея. Дівчина підозрювала, що хтось з малих здав.

— Романова, пахне колонією, — погрожувала директорка.

— Колонія — то колонія. Яка різниця? Що там, що тут, скрізь одне і теж! — натякнула Женя на жахливі умови перебування в інтернаті. — Але майте на увазі, так, як з Валею не буде — не дочекаєтеся, — Женя нагадала торішнє самогубство дівчини із сусідньої кімнати.

Валя Очипцова була домашньою дитиною. З'явилася в інтернаті одразу з сім’ї, яка загинула внаслідок нещасного випадку. Валя була в школі, коли в будинку вибухнув газовий балон. Загинули не лише батьки, а й бабуся з дідусем. Дівчині було дуже складно влитися у спартанське життя інтернату. Вона була іншою: охайною, уважною, вихованою і завжди говорила правду. За прямолінійність її незлюбили не лише інтернатівці, а й директорка. Подейкували, дівчина випадково дізналася те, що не варто було знати, тому впала в немилість. Валя стала небажаним свідком і заважала.

Валя цуралася сусідок по кімнаті, тож ті влаштували їй бойкот. У дівчини почалися депресії. Сльози лила спочатку ночами, а там і серед білого дня могла розплакатися через якусь дрібницю. По доброті душевній Марина затягла її до компанії, навчила палити, звела зі старшими хлопцями. Все начебто було тихо й мирно, але після одного прочухана від директриси, Валю шукали три дні. І знайшли — в озері… мертву. Це трапилося минулої осені. Справу швидко прикрили, списавши все на нещасний випадок. Мовляв, вирішила поплавати та й втопилася. Навіть свідки знайшлися, котрі бачили, як дівчина сама стрибала в озеро.

Щоправда, свідки не пояснили, чому не запідозрили недобре в тому, що дитина вирішила покупатися в жовтні. Фраза «Вона ж інтернатівська. А там усі прибацані!» задовольнила всіх.

Можливо, тому Женя так завзято взялася оберігати Оксану, бо не могла забути Валі.

— Востаннє попереджаю, Романова, — злостиво промовила Ангеліна Анатоліївна. — Мені вистачить матеріалів, щоб засадити тебе до колонії.

— Не засадите, — спокійно копирсаючи брудні нігті, відповіла бунтарка. — Я теж багато про вас знаю. І про кооператив з виготовлення трун, і про торгівлю меблями, які прийшли на інтернат… Я можу мовчати, а можу розповісти. Навіть знаю кому. Тому не дміться так сильно, бо луснете, — Женя скористалася моментом, поки директорка застигла з розкритим ротом, переварювала почуте, щоб піти. — То я це, піду, бо в мене ще справ багато.

У кімнаті на неї чекав Васька, злий і знервований.

— Вась, ти чого? — за сердитим виразом дівчина прочитала хвилювання й готовність поговорити дуже серйозно.