РОЗДІЛ 7 ПОДРУГИ

Спальний корпус школи-інтернату займав будівлю колишнього монастиря. Монастир був великим, але одноповерховим, тож коли його перетворили на госпіталь — надбудували ще один. Невеликі келії з’єднали, перетворивши на палати. А у шістдесятих додали ще й третій поверх, — після чого розмістили в ньому спальний корпус. Палати перетворилися на кімнати, в яких проживало по п'ятеро-шестеро вихованців. А через дорогу звели двоповерхову школу — десятирічку, в якій ледь уміщалися усі класи. Для зручності, трохи згодом, наприкінці сімдесятих, поруч було споруджено ще одну одноповерхову будівлю початкової школи.

Перший поверх та підвальні приміщення спального корпусу періодично нагадували про свою давнину. З гулких стель підвалу сипалися мокриці, стіни густо затягло мохом. Перший поверх теж нагадував склеп. Попри те, що стіни були ретельно поштукатурені й пофарбовані, штукатурка все частіше відвалювалася, і на мешканців колишніх келій позирали бородаті лики. У кімнатах було завжди сиро, як у льоху, у будь-який сезон: чи зима на вулиці, чи то літо.

Коли Женя потрапила до інтернату, її поселили в десятій кімнаті. Але вона не змогла порозумітися із сусідками, тож згодом її перевели до п'ятнадцятої, де на той час жили лише Віка і Катя. Марина приєдналася через два роки, коли Женя вже завела в кімнаті свої порядки, і її одноголосно обрали командиром. І не пошкодували, бо з обов'язками дівчина справлялася відмінно. Женя відразу стала відома на весь інтернат як забіяка, пустунка і вигадниця. Всі знали, що вона гарно співає, вміє танцювати й бреше на кожному кроці. Хоча Женя свої розповіді брехнею не вважала.

— Я брешу? Ні, то я фантазую. Бурхлива уява, а ви її не розумієте. Андерсена теж не розуміли, а тепер казки нахвалюють, — пояснювала дівчина, і незручно вже почувався той, хто її звинувачував. Якби не закріпилося прізвисько Циганка, то швидше за все Женю почали б звати Шахерезадою або Андерсенихою. Не любила вона жити сіро, нудно та прісно, ​​тому розважалася, як могла, а фантазії вистачало на десятьох.

Коли ще була п'ятикласницею, Женя ввечері грала м’ячиком з дівчатами у кімнаті. Раптом той сильно вдарився об стіну, обвалив штукатурку і на місці удару утворилася невелика пляма, з якої на дівчат дивилися великі очі. Моторошне видовище, особливо надвечір. Дівчата злякалися, а Женя покликала Ваську. Хлопець не розгубився і домалював плямі з очима вуса та роги. Стало не страшно, а смішно. Тиждень усі милувалися на спаплюжене обличчя якогось святого чи мученика, поки кастелянша не наказала заштукатурити й пофарбувати злощасний шматок стіни. Так дівчата дізналися про історію будівлі інтернату.

А коли Женя ввечері злякалася кажана, то з переляку наплела, буцімто в інтернаті живуть привиди. Збрехала. Але всі повірили й тепер молодші дівчатка вечорами боялися навіть у туалет по одному ходити.

Минув час, і все забулося, але винахідлива Женя вигадала інше.

Подивившись «Острів скарбів», вона вигадала, що в інтернаті має бути заритий скарб, бо в давнину монастирі мали скарби — отже, і тут є, нікуди подітися не міг! Почалося як гра — закінчилося сумно. Шукали скарб майже всі. Сновигали по підвальному приміщенню, вистукували стіни, а потім почали в них копирсатися та руйнувати. Керівництву, звісно, таке не сподобалося, тож доволі швидко епідемію «скарбів» перемістили на вулицю. Тепер шукачі порпалися в саду та окрузі, як справжні кроти. А Женя поцупила в коморі простирадло і вечорами, в напівтемряві бігала садом, вдаючи примару. Пішли чутки, розмови, доки не дійшло до директорки.

Та коли Ангеліна Анатоліївна разом із вихователями відкрили полювання на примару, Женя припинила так бавитися. Взагалі принишкла. Записалася в шкільний хор і в танцювальний гурток, де й пропадала весь вільний час. А Васька з Воцою продовжили пошуки скарбу. Вони знайшли стару будову неподалік інтернату, де виявили невелику кімнатку з кістками. Там же хлопчаки знайшли кілька дивних монет, які показали місцевому нумізмату. Той розщедрився аж на десятку. Більшу частину грошей спустили в тирі. А ще Васька купив Женьці кліпси, про які дівчина мріяла дуже давно, і дві вудки — собі та Воці. Цінність вудок Женя зрозуміти не могла.

Коли одна кліпса зламалася, Женя ревіла, як за покійником. І заспокоїлася лише після того, як Васька пообіцяв купити інші.

— Ось накопаємо з Воцою ще монет — то куплю тобі ще кращі. Тільки не реви, — просив Васька.

— А я не хочу кліпси. Хочу сережки! — заявила та, відчуваючи владу над хлопцем.

— Для сережок треба вуха проколоти, — знайшовся хлопець. — А це боляче!

— Пусте. Мені Аза проколе, а вона це вміє робити не боляче, — відмахнулася Женя. І справді, як тільки табір прийшов у містечко, вона вже була не лише з проколотими вухами, а й із сережками.

— О, дивись, сам Міро подарував. Циганські! — вихвалялася, виставляючи напоказ великі дзвінкі сережки, що помітно відтягували мочки вух.

Та носити їх в інтернаті вихователі заборонили. Дівчина могла одягати циганські прикраси лише як доповнення до танцювального вбрання, чи наодинці, щоб помилуватися перед дзеркалом. А для щоденного носіння використовувала маленькі, перероблені зі зламаних кліпсів. За пишним волоссям їх майже не було помітно. А згодом Васька подарував Жені ще одні маленькі сережки. Але їх вона не носила, — боялася загубити.

***

Після великої перерви, як тільки віддзвенів дзвінок і в коридорах розтанув дитячий гул, до 8-Б класу увійшов географ — Антон Павлович. Гонористий красень і біда жіночих сердець усього містечка. Смагляве обличчя й густі вуса географа вже не одну молодицю звели з розуму, але Антон Павлович уже п'ять років жив удівцем і самостійно виховував двох синів. А ще він дуже полюбляв жартувати, проте жарти ці більше були схожі на кепкування. Він навіть двійки ставив жартома.