РОЗДІЛ 5 НОВЕНЬКА

У коридорі першого поверху майже завжди було багатолюдно. Ним ходили, бігали, метушилися діти різного віку. І хоча цей поверх вважався дівчачим, — бо у кімнатах, розташованих тут, жили виключно дівчата, — хлопчаків теж було достатньо. Одні любили завітати, щоб позадиратися, подражнитися з дівчатами, інші — використовували його як шлях на вулицю. В одному кінці коридору був головний вхід, а в протилежному — «чорний» хід. Ним також активно користувалися.

Але хоч би скільки народу там не товклося, Марина завжди ходила без перешкод: діти, ледве помічали її, хутко розступалися. Ось і зараз поява Марини миттєво зменшила кількість дітей у коридорі. Маленький хлопчак, випадково або з незнання натрапивши на сердиту дівчину, отримав злісне:

— Дибай боком, олух замизканий!

І хлопчина реально відскочив, обпечений образливими словами та злим поглядом. Марина була не в настрої. Відчинивши двері кімнати ногою, дівчина швидко пройшла до ліжка й завалилася на нього навіть не роззуваючись. На запитання Віки: «Що сталося?», відповіла грубо:

— Та пішла ти... Не чіпайте мене. Чого лізеш?

Звичайно, Віка образилася, та й решта невдоволено покосилися, втративши будь-яке бажання говорити з нею, чи втішати.

Хвилина, дві, три — і стало чути легеньке схлипування, яке поступово перейшло у гучне ридання. Але ніхто з дівчат не підійшов до Марини, хоча розуміли: трапилося щось серйозне, адже заплакану Марину їм довелося бачити лише двічі. І вдруге було зараз.

Така гнітюча мовчанка могла тягтися довго, якби в коридорі не почувся гучний сміх та дзвінкий голос Жені. За хвилину вона й сама з'явилася в кімнаті, весела й життєрадісна, з осяйною усмішкою на розпашілому обличчі.

Спочатку помітила набурмосені обличчя дівчат, і лише потім Марину, що рюмсала на ліжку. Женя хутко вигнала усіх сусідок із кімнати, не звертаючи уваги на бурчання. А потім присіла на край ліжка, мовчки розглядаючи Марину і не знаючи, з чого почати. Сірі очі Марини дивилися на Женю з німим проханням: «Не розпитуй!» І Женя зрозуміла: Марина зараз нічого не скаже. Сама була така, все ховала в собі, випускаючи назовні лише емоції. Тому лукаво посміхнулася і приголомшила:

— Клавдія Максимівна сказала, що сьогодні новеньких привезуть. Вже машина поїхала... А ще..., — Женя тихо, змовницьки повідомила, — … ось це дала, — простягла невелику книжечку. — На, візьми, почитаєш увечері, замість через вікна скакати, до пацанів. То вірші про кохання. Про справжнє кохання… — і пішла.

Так делікатно могла вчинити лише Женя. Марина оторопіла. Виходить, Женя знала, куди вона бігає ночами. А може, й не тільки Женя знала? В інтернаті щось приховати вельми складно.

***

Час був обідній, тож діти збиралися біля їдальні. Чергові розставляли тарілки із першою стравою, а вихователька на вході перевіряла чистоту рук.

Саме в цей період до інтернату під'їхав автобус. З нього вийшла Наталія Іванівна з гордовито піднятою головою, а за нею невпевнено вибралося п'ятеро дітей: двоє хлопців років семи-восьми, один значно доросліший. І дві дівчини — десь посередині між ними. Старша дівчина тримала за руку меншу. Так вони й увійшли до приймальні — просторої кімнати з великим столом і безліччю стільців уздовж стіни.

У приймальні сиділо кілька співробітниць. У тім числі й директорка інтернату — Ангеліна Анатоліївна. Пишних форм жінка з короткою зачіскою та завжди оцінювальним поглядом. Вона грізно глянула на прибулих, а тоді кинула жінкам, які сиділи поруч, заповнюючи документи.

— Ви тут вивчіть ситуацію, а я через деякий час зайду, — і пішла у своїх справах, що вимагали її особистого керівництва.

— Як тебе звуть, дівчинко? — запитала вихователька у старшої з-поміж дітей.

— Оксана, — з осторогою відповіла світловолоса.

— Прізвище? — продовжувала уточнювати дані вихователька.

— Лятошинська.

Звісно, виховательки знали історію цієї дівчини. Оксанина мати-одиначка працювала на автозаправній станції, коли стався вибух. Дівчина спідлоба дивилася на тіток із сумними обличчями. Коридором пройшла прибиральниця тітка Груша, і в тиші чітко почулося її жалісливе:

— Ой, горечко! Нещасні діти!

Оксана згадала про братика, меншого, якого оформили в дитячий будинок, оскільки йому було лише чотири роки. До цього закладу, куди привезли її, потрапляли ті, яким уже виповнилося сім, адже це була школа-інтернат.

Дівчина не плакала, тільки в очах застиг німий біль, роблячи їх ще більшими й темнішими.

Директорка повернулася з проблемним питанням, яке ставилося щоразу, як тільки надходили новенькі.

— Ну і куди ми їх, шановні, будемо заселяти? Місць немає.

Виховательки перезирнулися, поглянули у записники, погортали їх і швидко відзвітували:

— У двадцять шостій старші хлопці мають місце. Менших заселимо до двадцять дев’ятої та тридцятої.

— Там в кожній по четверо в кімнаті, — нагадала Ангеліна Анатоліївна.

— Ліжка доставити можна, — несміливо запропонувала Валентина Петрівна й відразу наштовхнулася на гострий погляд начальниці.