РОЗДІЛ 4 ВІЛЬНІ ДУШІ

— Забув, чим минулого разу все скінчилося? Тільки до вокзалу й встигли дістатись, — нагадала сердитим голосом Женя.

— Але ж ми обговорили наші з тобою помилки, — не вгавав Васька, нервово копирсаючись зірваною травинкою в зубах.

— Ти пропонуєш здати вже зібрані пляшки? А цього вистачить? І взагалі, де гарантія, що нас знову не зловлять? — розмірковувала Женя.

— Нас зловлять. Рано чи пізно. Обов'язково. А ми просто втечемо погуляти від душі, на деякий час, а там хай буде, що буде… Адже ми й тоді встигли розважитися… — нагадав нещодавню пригоду хлопець.

— Ще й як, — мимохіть усміхнулася Женя, і вони разом почали згадувати, як на вокзалі, куди доїхали на автобусі «зайцями», клеїли дурня. Спочатку Женя вдала сліпу і давай співати наївній публіці слізні пісеньки. Жалісливий репертуар про сирітку, яка плаче на могилі батьків, дозволив заробити трохи грошей, поки місцеві «каліки» не шугнули неочікуваних конкурентів.

Потім постраждав автомат із мінеральною водою. Васька зламав. Хлопцеві подобалася мінералка із сиропом, а він знав, як налити собі стаканчик безплатно. П'ять склянок автомат налив, а при спробі видобути шостий, почав трястись і шипіти. Довелося гастролерам тікати від молодого міліціонера. Бігали добре, тож втекли. Підвела Женіна ефектна зовнішність. Такі очі ніхто не здатен забути, от і міліціонер не забув.

 Вирішили купити квитки на потяг. Не вистачало трохи, то Женя знайшла пуделька в кущах і продала якійсь жінці, на ходу вигадавши легенду, що батьки хочуть викинути милого вихованця, а в неї серце так крається, так крається. Коли вже купили квитки на вторговані від продажу песика гроші, Васька побачив приятеля. Посадив Женю у залі очікування та зник. Женьці, звичайно, набридло сидіти, і вона вирішила походити, подивитися журнали, газети в кіоску, де й зустрілася з тим міліціонером, що ловив їх. А тут і Васька наспів. Їх затримали та назад до інтернату повернули. Гастролі були недовгими й скінчилися раптово. Ступінь розчарування важко було описати.

Треба сказати, що не лише Женя з Ваською тікали. Щойно тепліло надворі — в інтернаті починалися масові зникнення. Але усіх втікачів завжди знаходили. Кого де. Переважно бігли до родичів, хоча там їх не надто й чекали. Але все одно бігли... Були й досить легендарні особи.

Останнім часом в інтернаті всі тільки й говорили, що про Сашка Андрєєва, який нещодавно втік. У нього були далекі родичі, і хлопець часто бігав до них. Але цього разу в районному відділенні міліції жодної інформації про його перебування за місцем проживання двоюрідної сестри матері не було. Інтернатівці знали, що Сашко зв'язався з колишніми, але мовчали — своїх не прийнято було здавати.

«Колишні» — це вихованці інтернату попередніх років. Ті, що з різних причин не були влаштовані. До училищ направляли найчастіше формально, не враховуючи інтересів та схильностей дітей, тому й не дивно, що невдовзі вони звідти тікали, або й взагалі не з'являлися на заняття. «Колишні» ділилися на дві категорії: осілі та мандрівні. Осілі постійно кружляли навколо інтернату, живучи де доведеться. Багато хто примудрявся мешкати в робочому гуртожитку від ткацької фабрики. Нелегально, звичайно ж. Але й там треба було платити за житло, хоч не так багато, як в інших місцях. Тож крали. Красти приходили до рідного інтернату, бо знали що, де і як лежить. Часто директриса оформляла заяви до міліції, бо вважала, що таких «непотрібних людей у ​​суспільстві» треба позбавляти волі, ізолювати від нормального суспільства. Серед «осілих» найголовнішим був Колян. Його біографія, як легенда, снувала поміж інтернатівців. Одні поважали, інші зневажали, але більше, напевно, все ж таки жаліли.

Хлопець виріс в інтернаті. Через що в нього спалахнув конфлікт із директоркою, ніхто до ладу не знав, але Ангеліна Анатоліївна люто помстилася. Попри успіхи хлопця у навчанні, змусила кількох вчителів поставити трійки та оформила після дев'ятого класу до ПТУ. А там хлопець зв'язався з дорослими бандитами, які запропонували швидко зрубати шалені гроші. Закінчилося все тим, що він взяв участь в обкраданні галантереї, потім, з такими ж, як сам, напився одеколону — тут їх, дурних, міліція й забрала. Досвідчені спільники зникли з касою, а віддуватися за злочин довелося Коляну та ще парочці «жовтодзьобів».

З ремісничого училища хлопця вигнали з тріском, ще й два роки відсидіти довелося. Зате повернувся «великою людиною». По інтернату ходили чутки, що «досвідчені» бандити, що стояли за ним, заплатили за те, що не видав. У Коляна мотоцикл з'явився, і одяг за останнім писком: джинси, шкіряна куртка, кросівки. Періодично Колян приймав хлопців, скривджених директоркою, до своєї неофіційної банди, вчив красти — заробляти на життя.

І все ж для інтернату страшнішими були набіги бродячих «колишніх», які з'являлися лише восени. Недавно саме такий набіг і минув. Декого спіймали й посадили, інші пішли промишляти далі, до сусідніх міст та сіл. Роботу з вилову «колишніх» директорка Ангеліна Анатоліївна проводила завжди сумлінно та оперативно. Міліції теж було чим зайнятися через інтернат. Найбільше турбот випадало навесні, оскільки щойно тепліло — одразу починалися втечі. Але і міліція вже набила руку, тож останнім часом повертали втікачів дуже швидко.

— Васю, ти подумай... Тобі влетить! — попереджала Женя.

— Як хочеш. А я за тиждень зникаю…

— Куди?

— Кудись, — справді не знав, куди б податися, почував себе громадянином світу.

— А якщо до моря? — поцікавилася Женя. Васька знав, що для неї найголовніше, аби море. Її потяг до цієї стихії був незрозумілий, але потужний. Хлопець міг наобіцяти що завгодно, але цій дівчині йому брехати не хотілося.